Останній ельф - Сільвана Де Марі
Ось уже й міська брама. Міст почали піднімати просто в них перед носом. Робили це не за допомогою повільного ланцюгового механізму, а запасним механізмом із линв, який був значно швидший. Йорш передав повід Робі, зняв із плеча лук і одну із трьох стріл, що були в невеликому сагайдаку, притороченому до рукава, — і вистрелив. Він роками вчився збивати яблука з високих гілок, поціляючи стрілою в самісінький хвостик. Ельф знав, що ціль треба бачити розумом, а не очима. Тільки-но стріла злетіла з тятиви, він запалив її. Влучивши в одну із двох грубих линв, на яких тримався міст, стріла частково перебила й підпалила її. Тоді прийшла черга другої линви. Пошкоджені стрілами й охоплені полум’ям, линви не витримали.
Міст упав униз зі страшенним скрипом і гуркотом, здійнявши хмару червонястого пилу.
Кінь мчав, наче вітер. Натомість вояки, що охороняли міську браму, уже не надто поспішали їх переслідувати. Курява, що здійнялася на дорозі, не давала лучникам як слід прицілитися.
Вони вільні! Їм вдалося! Вони вільні! Вільні!
У Йорша кривавила рана на нозі. Та він мав ельфійського меча в руці, коня, або й двох, і лук з однією-єдиною стрілою. І з ним була Робі. Він зумів. Робі, ціла й неушкоджена, поруч із ним. Біль через убитого вояка повернувся знову, і Йорш знав, що він не покине його вже ніколи, хоч би як йому цього хотілося. Та він знав також, що ладен знову битися за Робі й за інших, за себе й за своїх дітей, коли вони в нього будуть.
Вони перетнули луку та каштановий гай. Кінь був на місці. Йорш не стриножував його, як і обіцяв, але той нікуди не пішов. Сонце вже хилилося до заходу. Повітря ставало дедалі холоднішим. Йорш звернув увагу на дивне відчуття в шлунку, яке він востаннє пригадував багато років тому — тринадцять років, якщо бути точним. Він визначив його як голод. Лютий голод. Очевидно, його доля не знає золотої середини. Він повільно сповз із коня й ступив на землю, усе ще тримаючи його за шию. Рана боліла вже менше, і на ногу цілком можна було опертися. Він відірвав шматок своєї туніки, яка, на щастя, складалася з багатьох шарів тонкого полотна, і перев’язав рану. Тоді зібрав кілька жмень каштанів і поділився ними з Робі, яка не злазила з коня, щоб потім знову не залазити.
Йоршеві кортіло щось сказати. Що йому вдалося. Що вони всіх здолали. Що залишилися живі. Вони разом. І тепер вільні. Хотів сказати, який він щасливий, що вона жива, вільна й поруч із ним.
Та з якоїсь незбагненної причини думки про те, що він міг би сказати, стрибали в його голові, налітаючи одна на одну, мов пересварені сороки, і зрештою та думка, що зіскочила йому з язика, виявилася далеко не найважливішою — а може, й зовсім не важливою.
— Треба було лишити йому корону. Я маю на увазі, тому королеві.
— Та ж він був мертвий, — заперечила Робі переконано. — Справді, зовсім-зовсім мертвий, — додала вона.
Йорш почувався ніяково, навіть по-дурному. Ну, чому він, маючи стільки всього сказати, завів розмову на таку-от… гм… безглузду тему?
— Так було написано в книзі, — пояснив він. — «Меч — кому судилось воювати, вінець — тому, хто має панувати…» Він був королем, тож, думаю, треба було лишити йому корону, — додав він невпевнено.
— А, он ти про що, — відказала Робі. — Тоді це не страшно! Дивись!
Вона сягнула у велику кишеню на брудній сукні й за мить у неї в руках уже блищала золота ельфійська корона, оздоблена блакитними листочками плюща.
Йорш дивився на корону, роззявивши рота.
— То це ти її взяла?
— Ні, її взяв Паладіо, отой череватий тюремник. Він спинався по колоні попереду мене, і коли ми вже вилазили на поверхню, було неважко дістати її в нього з торби. Зрештою, у нього ще лишилися персні дітям у подарунок. Їх у нього чимало — ну, перснів, не дітей. Знаєш, я добре вмію красти! Я можу вкрасти будь-що! — додала вона з несмілою, але гордою усмішкою. — Та якщо це так важливо, то наступного разу, коли там проходитимемо, повернемо корону на місце, назад тому королеві на голову, хай тішиться. Він що, теж воскресне, як ота миша?
— Ні, він так і лишиться мертвим.
«Безглузда» про цю розмову — це ще м’яко сказано. Та, по суті, це взагалі чи не перша його розмова з Робі. Чому ж він не скаже… чогось іншого? Йорш і далі почувався по-дурному, але все ж трохи заспокоївся: на все ще буде свій час. Пізніше. А поки що краще не баритися. За ними, мабуть, уже шикують погоню. Треба тікати звідси.
Кобила звалася Плямка — Йорш прочитав це в її пам’яті, — але його кінь і далі лишався безіменним. Він, мабуть, часто змінював власників, і кожен називав його по-своєму, — і зрештою жодне з цих імен не закарбувалося в його пам’яті.
Треба якось назвати коня. Ім’я повинно добре пасувати, як-от Вірний — його собаці. Він почав думати, яке ім’я могло б передати образ швидкості та краси. І тут його мов осяяло!
— Я назву тебе Блискавка, — мовив він уголос.
Робі подумала, що з усіх імен, які можна дати коневі, — це найчудніше. Кінь повинен називатися Плямка, Гривка, Ворон чи просто Кінь. Вона подумала, що це, мабуть, перший і останній кінь, названий Блискавкою, бо це ім’я й справді дуже кумедне, — але не сказала нічого.
Розум коня схвально відгукнувся на нове ім’я.
Йорш на Блискавці та Робі на Плямці попрямували в бік Сирітського дому. І він, і вона зі смаком гризли сирі каштани — але поволі, щоб розтягнути задоволення на довше.
Під час першої половини їхньої подорожі Йорш відчував смертельну втому — ту саму, що завжди огортала його, коли він вичерпує всю свою силу. Утома була така цілковита й усеохопна, що її можна б назвати стражданням. Та потім йому полегшало. Нічне небо прояснилося. Тут і там зблискували зорі.
Усю дорогу Йорш і Робі раз у раз перезиралися.
Йоршеві боліло, що він мусив убити людину, боліла поранена
