Останній ельф - Сільвана Де Марі

Так, наче цього було мало, наспіла ще одна жахлива новина: він знову муситиме вбивати.

Коли над світом зійшло сонце, перед утікачами постала проблема їжі. Усі були голодні. Усе те, що вони прихопили із собою — залишки бенкету на луці коло Сирітського дому — давно скінчилося. Яблуневі сади й виноградники, що оточували колись Арстрід, були почасти спустошені, а почасти спалені. Єдине, що лишилося, — це форель у річці. У цьому місці Догон просто кишів фореллю. Її срібляста луска виблискувала крізь воду, — а Йорш мав

лук і одну стрілу. Ніхто не смів його ні про що просити, але він відчував у себе в голові той голод, від якого потерпали бідолашні подорожні, особливо діти, і це ставало вже нестерпним. Життя і смерть — ланки одного ланцюга, казав Ерброу.

Смерть одних дає життя іншим. Він ніколи більше не почує від нього цих слів. Ніколи більше. Ніколи більше не почує, як той хропе вві сні. Ніколи більше не побачить, як Ерброу дихає. Ніколи більше. Ніколи більше. Хоч би що він робив, ці два слова безперестанку відлунювали в нього в голові. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше.

Йорш наклав стрілу на тятиву й прицілився. Ніколи більше він не почує його голосу. Цілився він, як і всі ельфи, несхибно, бо бачив ціль очима розуму, — але щоразу його мучило бажання промахнутися, щоб не відчувати болю вмираючої риби. Постріл. Ніколи більше не уздріє він у небі його крил. Йорш побачив, як стріла прошила форель, і відчув її розпач перед лицем смерті. До кінця дня йому доведеться повторити це ще з півсотні разів. Він мусив нагодувати дев’яносто дев’ять чоловік, а однієї форелі вистачало на одного дорослого, двох підлітків або трьох дітлахів. Лісоруб одразу ж кинувся у воду, щоб дістати впольовану форель. Він та ще двоє грабарів були тут єдині, хто вмів плавати, і вони по черзі лізли в крижану воду, щоб добути здобич і єдину їхню стрілу.

Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше.

Лісоруб дістав стрілу й подав її ельфові. Йорш повторив усе спочатку. Він уполював ще пару рибин, а тоді ватага рушила далі. Раз у раз зупиняючись для риболовлі та відпочинку, вони дійшли до водоспаду. Йорш згадав, як літав над цим водоспадом на спині Ерброу. Ніколи більше. Йому знову так захотілося вміти плакати!

Вони йшли, тоді рибалили, а хтось навіть знаходив якісь ягоди. Перед заходом сонця отаборювалися для ночівлі. Лісоруб нарубував великих соснових та ялинових гілок, з яких вони будували щось на зразок куреня. По чотирьох кутках його жевріли великі колоди, на яких пеклася риба. Люди йшли вперед день за днем, і їм здавалося, що час для них завмер і їхнє життя неначе зупинилося.

Йорш згадав про те, як уперше долав цей шлях. Він лежав собі горілиць на човні, а з ним було двоє прекрасних людей, які старалися, щоб він не бачив, як вони їдять копчену форель; на борту були повні мішки квасолі та кукурудзи, тож їжі не бракувало. Суходолом дорога була довша й складніша, нерівна та кам’яниста, не кажучи вже про голод. Та все це здавалося дрібницями порівняно з раною, що кривавила йому в самісінькому серці, — раною, яку щомиті роз’ятрювали ті самі два слова — «ніколи більше», що відлунювали в голові з кожним подихом. А проте не все було втрачене: він знайшов неймовірний, несподіваний скарб — Робі, яка йшла поруч із ним.

Треба було рухатися вперед. Стояла вже глибока осінь. З дня на день міг випасти перший сніг, і тоді їхня подорож стане ще складнішою.

Іноді шлях був легкий, і вони подовгу йшли рівним піщаним берегом, а іноді доводилося видряпуватися на круті й слизькі прибережні скелі, ковзаючи по мокрому мохові, або ж, коли берегом не вдавалося пройти, робити довгий гак через ліс, стежачи, щоб надто не віддалитися від річки й не заблукати в хащах.

Зненацька вони побачили перед собою водоспад. Власне, не зовсім зненацька, бо задовго до того чувся гуркіт падаючої води, але так чи сяк, видовище було запаморочливе. Вода спадала з неймовірної висоти й розпорошувалася хмарою бризок, на якій райдугою вигравало сонце. А далеко попереду видніло море. Воно сходилося з небом у довгій-предовгій лінії обрію, яку не переривало ніщо — крім невеликого острівця, на якому росла, скинувши вже останнє листя, дика черешня. Праворуч від невеликого піщаного пляжу, на який можна було дістатися тільки з бурхливої річки, спиналися догори крутезні східці, що вели на вершину скелі з написом «Тут живуть дракони». Утім, частина сходів виявилася геть засипаною камінням, та й напис уже був неправдою. Відрізана від світу на тепер уже цілком недоступній вершині, бібліотека й далі оберігала свої скарби, якими ніхто більше не міг скористатися.

Тільки думки про Робі допомагали Йоршеві хоч якось долати тугу, що хвилями накочувалася на нього.

ТУТ ЖИВУТЬ ДРАКОНИ.

Більше не живуть і не житимуть аж довіку.

Та є ще Робі. З нею світ не такий порожній. І є ще інші. Він уже познайомився з ними. З кожним зокрема. Дивне відчуття після того, як прожив усе життя в самотності.

Робі живе, і вона з ним. Треба й далі думати про неї.

— А як нам іти далі? — запитав Крешо, збліднувши від величного й запаморочливого видовища.

— Не знаю, — чесно відповів Йорш.

— Нам тут ніяк не пройти, — сумно додав Морон.

— Та пройдемо, неодмінно пройдемо, — спокійно запевнила їх Робі. — Не можемо не пройти. Якщо це змогли зробити жителі Арстріда, то зможемо й ми. Мусить бути якийсь спосіб!

Йорш збадьорився. Ерброу не міг загинути намарно. Вони це зроблять. Треба тільки добре подумати, як. Він розглянувся навкруги. Попереду блакитне море. Навколо них на деревах, уже майже зовсім голих, де-не-де тріпотіли останні червоні та золотисті листочки. Вершини Темних гір біліли снігом. Мусить бути якийсь спосіб.

Та йому нічого не спадало на думку.

— Гей! Та тут немає нічого складного! Треба брати й копати! — пробурчав чийсь голос, а точніше, два голоси.

Двоє робітників-грабарів з копалень тепер іменували себе Шляхетними Землекопами за зразком двох персонажів героїчної історії — персонажів, яких