Останній ельф - Сільвана Де Марі

даліґарських вояків були тепер світлосяйний меч воїна-ельфа й жовтогаряче полум’я дракона. А в їхніх серцях звучала історія про народ рабів, який пройшов цілісінький світ, щоб бути вільним, — і став народом героїв. Корона маленької королеви сяяла перед ними так само яскраво, як і меч воїна.

Крешо й Морон, озброєні своїми палицями, стали поруч із Йоршем, щоб прикрити його з боків. Двоє чоловіків, що працювали колись «на земляних роботах у копальнях графства даліґарського» й утекли звідти разом зі своїми лопатами, тепер були готові використати їх у бою. Тесля-лісоруб, колишній «робітник-деревообробник» на тих самих копальнях, теж прихопив із собою свою сокиру й цим самим, як і двоє копачів, додав до злочину «самовільного залишення місця праці» ще один — «крадіжку знарядь праці». І тепер його сокира теж стала зброєю. Усі чоловіки, бездітні жінки та старші хлопці зібралися навколо Йорша, який тим часом не змовкав ні на мить. Тепер він розповідав про героїчні діяння Пінтроре й Фарнуче, двох розбійників з битого шляху, що стали королівськими намісниками; про Прарта, що вийшов з лісів зі своєю чарівною сокирою, про Шляхетних Землекопів, що пробудилися від багатолітніх чарів…

На них, неначе зграя хижих яструбів, посипалися стріли, але між ними й лучниками був дракон, і стріли відскакували від його вкритої грубими, твердими лусками спини, мов горошини, випущені із трубочки.

— Ура, вони нічого не можуть нам вдіяти, — радісно вигукнула Робі.

— Чи надовго це? — запитав себе Йорш.

Небо вже зовсім проясніло, хмари розвіялися, похолоднішало. Місяць освітлював обвуглені руїни села в долині широкої річки, яка мінилася в темряві сріблястими іскорками. Над річкою з одного боку була крута, майже прямовисна скеляста стіна, а із другого — трохи пологіший схил, укритий землею й порослий велетенськими віковими дубами, які вгризлися своїми коренями в масив білого граніту, що де-не-де виходив на поверхню й виблискував у місячному світлі.

Під прикриттям Йорша та його різношерстого воїнства, а головне — широкої й твердої, мов граніт, драконової спини втікачі один за одним входили в ущелину. Коли Робі проминала згарище того, що було колись рідним домом, її очі наповнилися сльозами, і вона торкнулася рукою обвуглених решток стін. Дівчина згадала, як два роки тому її силою забрали звідси, і вона лишила за собою слід з річкових каменів — білих і круглих, — щоб одного дня знайти дорогу назад. Відтоді Робі більше не плакала. Пес Вірний спробував захистити її й поплатився за це зламаною лапою. У всіх снах, коли Робі поверталася до Арстріда, Вірний вибігав їй назустріч, накульгуючи. Тепер вона шукала його поглядом у надії, що собака лишився десь тут, щоб стерегти дім і чекати на неї, та ця надія була, певна річ, марна, бо жоден пес не буде аж таким вірним, щоб чекати рік за роком на тому самому місці. Кульгавого собаки ніде не було видно. Очі Робі наповнилися сльозами, які, втім, так і не потекли по щоках. Дівчина, як завжди, змогла їх здушити.

Треба було рухатися далі.

Робі оглянулася. Уся її злиденна братія вже зайшла в ущелину. Колону цих мимовільних героїв, що чітко виділялася на тлі сріблястої ріки, замикали Йорш із товаришами. Дракон закривав собою вхід в ущелину. Доки він зможе їх стримувати? Щойно Ерброу відкриє прохід, кіннота кинеться в атаку. Наздогнати втікачів буде неважко. Лицарі та їхні коні добре відпочили. А вони йдуть без перерви із самісінького ранку. Дехто падає з ніг від знемоги. Жодна історія вже не додасть їм сили йти далі. Найменші діти хлипають від холоду й голоду. Навіть Плямка, здається, вже геть знесиліла. От і Блискавка теж зупинилася.

Дракон здійнявся в повітря.

Він розгорнув свої крила. У місячному світлі на них зарисувалися дивовижні візерунки із зелених завитків.

Він був величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Він здійнявся в небо під зливою стріл, і навіть у тьмяному місячному сяєві Робі бачила червоні струмочки крові з ран, які одна за одною з’являлися на його вкритих тоненькими лусочками грудях. Немовби крізь сон Робі почула протяжне Йоршеве «Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і» — марне благання, що розчинилося в темряві. Останній велетенський струмінь полум’я прорізав темряву, на мить перетворивши ніч на день. Накриті хвилею смертоносного полум’я, дуби, хоч і мокрі від дощу, спалахнули. Корені, якими вони трималися за гранітну скелю, а водночас і скріплювали кам’яний схил, перегоріли й розкришилися — і палаючі дерева полетіли вниз, тягнучи за собою лавину ґрунту й каміння. Наостанок дракон усією своєю вагою вдарився об великі гранітні брили, на яких тримався схил урвища, — але для цього він мусив на мить зупинитися в повітрі, обернувшись при цьому грудьми до ворога, тож у нього зразу вп’ялося ще кілька стріл, а тоді ще і ще.

Величезна лавина каменів, землі та вогню зі страшенним гуркотом покотилася вниз, поховавши під собою вхід до ущелини. Кам’яні брили й потоки грязюки, ще камені й ще грязюка, і ще камені, грязюка й стовбури дерев.

Увесь схил гори обвалився, назавжди перекривши вхід до Арстрідської ущелини.

Дракон востаннє змахнув крилами й упав, навіки зникнувши за нездоланною стіною землі, каменів та повалених дерев, яка стала надійним захистом для втікачів.

Робі заплющила очі. Світ став блакитний-блакитний, і на тлі іскристого моря виразно вимальовувалися постаті людей.

Як вона не зауважила цього раніше? Тут ніде жодної краплі зеленого.

У цьому її видінні немає й ніколи не було дракона.

Вони всі врятувалися, бо дракон пожертвував заради них своїм життям.

Робі знала дракона лише пів дня. Вони обмінялися хіба що парою ущипливих фраз, а проте без нього їхня мрія про свободу була б нездійсненною.

Два довгі роки видіння великих зелених крил розраджувало її у хвилини відчаю.

Робі вибухнула риданням, що злилося з Йоршевим безутішним голосінням.

Розділ двадцять другий

Над землею яскраво сяяв місяць. Повіяв свіжий вітерець, що збадьорив дракона.

Біль у голові вщух. Ерброу знову міг літати.

Він міг нарешті забратися звідси геть. Полинути прямісінько вгору, спиною до лучників.

Так чи сяк, лишатися тут немає ніякого сенсу: раніше чи пізніше вояки всіх переб’ють. Краще раніше, ніж пізніше: чекання — річ нестерпна, а відкладати страту — найжорстокіша тортура.

Він, дракон, полетить до бібліотеки й, оселившись там, проведе кілька століть, ширяючи понад морем і полюючи на чайок та дельфінів. А коли прийде час відкладати яйце, то він, як і годиться драконові, замкнеться в цій прекрасній бібліотеці, де золотисті боби, рожеві грейпфрути й невичерпні запаси книжок будуть