Останній ельф - Сільвана Де Марі

Так само й двоє новоприбулих чоловіків немовби закам’яніли — здавалося, навіть щоб дихати, вони мусили робити над собою зусилля.

Малий підійшов до троля впритул. Велетенське тролеве обличчя було позбавлене будь-якого виразу, немов личина кам’яного ідола. А малий уже так призвичаївся бачити перед собою сердиті, розлючені або стривожені лиця, що оця гранітна безвиразність навіть обнадіювала його.

Шкіра в троля була луската, немов у ящірки, а це милі створіннячка, яких маленький ельф особливо любив, бо ящірки живуть там, де сонце, а сонце — прекрасне. Так само й обличчям троль дуже скидався на ящірку. Ба більше, його шкіра, мов у ящірки, мінилася зеленим і синім, а це улюблені кольори маленького ельфа, бо такого кольору були фіранки в бабусиному домі — доки ельфам ще дозволяли мати фіранки.

Великі загнуті ікла, що стирчали догори з-під нижньої щелепи й виблискували, наче два півмісяці, малого ельфа анітрохи не бентежили. Він був переконаний, що все необхідне для кусання міститься всередині рота, а не зовні, а тому прийняв їх за якусь прикрасу, або, може, за шпички для нанизування бубликів — чи то для того, щоб зручніше їх переносити, чи то для того, щоб грати в якусь гру, де треба накидати бублики на ці шпички.

Ці думки переповнили його серце радістю. Радість вирувала в ньому, мов кипляча вода в казанку, а потім, немов та сама вода з казанка, вихлюпнулася назовні, щоб усі могли її відчути.

— Який же ти гарний, — сказав маленький ельф тролеві веселим, ба навіть замріяним голосом. Ніжність і приязність, що бриніла в його голосі, луною відбилася в головах усіх, хто його чув. На якусь мить усім присутнім передалася часточка його радості й віри в життя, яке породило таке прекрасне створіння — троля.

— Який великий! Знаєш, ти перший троль, якого я бачу! Ти… солідний. Так, солідний. Бабуся не казала, що тролі бувають такі гарні…

— Га… га… гарний? — троль почав потроху оговтуватися.

Він не відважувався навіть дихнути. Якусь мить здавалося, що його обличчя навіть змінило вираз — чи то пак набуло якогось виразу.

— Гарний, так. Бабуся теж ніколи не бачила тролів. Вона казала, що із тролем можна зустрітися тільки раз — перший і він же останній. Не знаю, що вона мала на увазі. Напевно, хотіла сказати, що тролів дуже мало й добре, коли побачиш такого бодай раз за все життя! Отже, мені пощастило! Я такий щасливий: зустрів троля, та ще й такого гарного!

— Га… га… гарний? — знову пробелькотів троль.

— Це правда, що ти скрізь мандруєш і ніхто тебе не спиняє? — не вгавав малий. — Правда, що ти обходив цілий світ? Навіть отам за пагорбами? Правда, що ти бачив море? Це правда, що море існує? Ну, ота велика вода, якій не видно краю, — як широка лука, тільки замість трави — вода. Мабуть, гарно бути тролем. Дуже гарно.

— Га… га… гарно? — пробурмотів троль.

— Так, справді гарно. Це честь познайомитися з тобою. Мене звати Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

— Ой, шкода, що ти кашляти. Ти давай казати ще, що троль гарний.

— Гарний-прегарний. Просто чудовий, — малий був неначе заворожений, а голос його — усе ще замріяний. — Такий великий. Гарно, мабуть, бути таким великим.

Голос маленького ельфа був лагідний, але водночас чарівливий, як подув весняного вітру. То була лагідність, що проймала саму душу й заколисувала її.

— Ельф гам-гам їсти, але цей казати, я га… га… гарний.

— Та ну, я вже не вірю в ці байки, — заявив маленький ельф, нітрохи не збентежившись. — Я знаю, що ти мене нізащо не з’їв би. Це в тебе просто іронія!

Жінка аж сполотніла. Навіть мисливець, якого важко було чим-небудь уразити, помітно зблід.

— Краще було лишатися в Даліґарі, — мовив він. — Там перед шибеницею нас би принаймні ще разок нагодували.

Тим часом маленький ельф пішов у бік двох здорованів.

Ті, хто перебуває в компанії милої істоти зі шпичками для бубликів, просто не можуть не бути особами мирними й добрими, на відміну від цього жахливого мисливця, який ходив, озброєний луком, стрілами та кинджалами, і завжди на все дратувався.

— Ви лісоруби, правда? — поцікавився малий.

— Лісо… що???

— Хто? Ми??? — двоє здорованів були ошелешені.

— Лісоруби-теслі! — маленький ельф із замилуванням проводив пальцем по смертоносних лезах бердишів, сокир і топірців. — 3 гілок мертвих дерев ви робите різні речі для живих людей. Колиски, крісла-гойдалки. Знаєте, моя бабуся мала крісло-гойдалку. До цього крісла була причеплена моя колиска, і коли вона гойдалася, то гойдався і я. Ви вмієте робити крісла-гойдалки?

Від думки про крісла-гойдалки та дерев’яні іграшки серце маленького ельфа переповнилося ніжністю. Він відчув безмежне бажання повернутися до нормальності, повсякденності, додому. Його заполонила туга за матір’ю, якої малий ніколи не знав, і за бабусею, яку покинув.

І вся оця безмежна ніжність переливалася з його серця в голос.

Присутнім здавалося, наче в його жилах замість крові плине мед. Усім їм хотілося, щоб він не припиняв говорити, — щоб цей мед плинув далі, і вони надалі відчували себе добрими, гарними, милими.

— Ну… — двоє «лісорубів» помітно вагалися. — Щось таке… Більш-менш…

— А іграшки? Ви вмієте робити іграшки? Ляльки, коники-гойдалки?

— Іг… що?

— Хто, ми? Ляльки?

— Вам не доводилось робити крісло-гойдалку, поєднане з колискою?

— Гм-м-м, ні, ще ні, якось воно нам не спадало на думку.

— Можете спробувати. Це хороша ідея. Прекрасна.

— Гм-м-м, ну, так, непогана.

— А ви ж не рубаєте дерев, які ще не вмерли?

— Гм-м-м, ні, ніколи, — сказав більший з велетів.

— Ми допомагаємо їм умерти, — підтвердив другий. — Їм тоді не боляче.

— Гарно бути лісорубом. І землероб — це теж дуже гарне ремесло. Сієш зерно в землю, а воно проростає кукурудзою. Я радий, що познайомився з вами. Він такий гарний, а ви добрі.

— Добрі?

— Га… га… гарний?

Двоє здорованів перезирнулися, а тоді знизали плечима.

Темрява ставала дедалі густіша. Почав накрапати невеликий дощ.

Цього разу вони заночували всі разом навколо вогнища, яке розпалив малий, під дашком з кількох розлогих гілок, які зрубали двоє «лісорубів» своїми смертоносними сокирами.

Малий і собака лежали вкупі, згорнувшись калачиками, неначе дві коми, обернуті одна проти одної. Далі височіли три гори: менша із двох здорованів, тоді більша, а тоді — завбільшки, як обидві ці гори — троль.

Мисливець і жінка вляглися по другий бік від вогнища.

Двоє здорованів хропли. А троль крізь сон бурмотів: «Га… га… га… га… га…»

— Він що, так цілу ніч