Останній ельф - Сільвана Де Марі
— Справді, дуже гарно. Якось іншим разом прийдемо сюди, щоб спокійно все роздивитися. А тепер ходімо. Знаєш, вони можуть образитися, що ми не захотіли на шибеницю.
— О-о-о-о, дивіться!
— Що це за карлючки?
— Це не карлючки, це літери.
— Та це просто візерунок.
— Ні, це літери. Руни першої династії. Я вмію їх читати. Бабуся мене навчила. Вона теж уміла їх читати. Це… во… до… схо… ви… ще… спо… ру… дж… е… не… Водосховище, споруджене для збору річкових вод… Добре, що я це прочитав. Там нема виходу, там вода. Треба нагору, а тоді в обхід. Ось, дивись, останні двері, останній ключ — і ми надворі. Клац! Який гарний звук. Це здоники, ні, дзвоники? Дзвоники, я правильно кажу?
— Це брязкають обладунки вартових. Думаю, вони дуже роздратовані. Образилися не на жарт.
— О, дивіться! Оці акри…
— Арки.
— Арки — вони видовжені. Це друга рунічна династія. Уперше такі бачу.
— Я справді вражений. Не можна трошки швидше рухатися? Ці дзвоники… тобто вартові вже зовсім близько.
— А це руни другої рунічної династії… Вони відрізняються спіральними завитками у верхній частині літер.
— Неймовірно! Це все, на що здатні твої ноги, чи можна трохи швидше?
— Оця спіраль — символ безкінечності… ні, навіть не так, це символ часу, який замикається в кільце. Це ж пророцтво!
— Мені аж бракує слів від захвату. Давай-но я візьму тебе на руки, так зможемо рухатися швидше.
— Ко…ли во…да за…ллє всю зем…лю… Коли вода заллє всю землю…
— Слухай, треба вшиватися звідси. Вони женуться за нами по п’ятах. І вони дуже сильно ображені. Я візьму тебе на руки, так тобі буде зручніше читати, поки ми будемо бігти.
— О, та тут про ельфів! Коли вода заллє всю землю, сонце сховається з неба, прийде темрява й холод. Коли останній дракон і останній ельф розірвуть коло, минуле та майбутнє зустрінуться, — і сонце нового літа засяє на небосхилі… Гей, не спіши так, повільніше. Там ще щось було, але я не встиг дочитати. Що хтось великий і… могутній одружиться… повинен одружитися з дівчиною, що має на ім’я, як досвітнє сонце, і бачить у темряві, і що вона має бути дочкою… я не дочитав, чиєю!
— Можемо цим не перейматися, — сказав чоловік, ледь переводячи подих. — Ладен закластися, що то не буде моя дочка. То буде дочка якогось короля або мага. Про таких, як ми, не вирізьблюють написи на стінах.
Вони вже вийшли з палацу. Мисливець біг з ельфом на руках, а жінка поруч із ним. Вулиці були вузькі та звивисті, але, на щастя, майже зовсім безлюдні, якщо не рахувати вартових, що гналися за втікачами.
Вартових справді образила ота історія із шибеницею, і вони заходилися кидати в них шпички з гострими наконечниками. Це було з їхнього боку зовсім не мило, ні-ні-ні, так можна й поранити.
Маленькому ельфові було вже досить. Ці вартові справді якісь занадто вразливі: ну, не схотіли вони троє на шибеницю, що тут такого?
Раптом один з вартових вискочив їм напереріз і напнув лука, поціляючи.
Маленький ельф дуже не хотів, щоб той устиг вистрелити, і почав щосили думати, що це не повинно статися. Образ, що сформувався в його мозку, відлунням відбився в головах усіх тих, з ким він був пов’язаний. Заєць, що біг собі крізь очерет, спантеличено завмер на місці. А курка, що висиджувала яйця в заглибині десь високо між колонами, просто над лучником, підвелася зі свого солом’яного гнізда й що було сил у крилах кинулася вниз просто на голову воякові, який заточився й упав, відкривши шлях до втечі.
По той бік майдану стояли клітки з конфіскованими тваринами. Їхній собака гавкав, аж захлинався. На щастя, на клітці не було замка, тільки великий гачок, який жінка одразу відкинула.
Вулиця, поворот, ще одна вулиця вздовж міського муру, брама, міст — і ось він, порятунок.
Ба ні! Звідний міст підняли просто в них перед носом. Мисливець з малим на руках стрімголов вибіг сходами, що вели на мур. Собака, що мчав перед ним, збив з ніг вояка, який вискочив їм назустріч. Діставшись нагору, чоловік ухопив жінку за зап’ясток і, тримаючи на другій руці малого ельфа, із пройми між зубцями парапету кинувся в холодну воду річки, що протікала внизу. Собака стрибнув слідом за ними.
— Може, трохи повисіти на тій шибениці не так і зле! — спробував заперечити малий, та було вже пізно.
Закон гравітації не знає винятків.
Усі троє поринули в темні хвилі річки.
Маленький ельф устиг іще запитати себе, чи Сила гравітації було б добрим іменем для собаки, але, подумавши, дійшов висновку, що це ім’я не таке й коротке, і ніяким чином не передає собачої м’якості та грайливості.
Розділ сьомий
Вода потрапила до рота й до носа. Холод страшенний. Дихати нічим. Маленький ельф відчував, як холодний відчай заповнює його без останку. А коли відчай і страх заповнюють голову, магія в них тоне.
І тут зненацька йому спало на думку: а що, якби він був рибою. Він почав думати, якщо можна так висловитися, про риб’ячість, про саму суть тваринного існування у воді.
Він подумав про те відчуття, коли дихаєш зябрами, про приємність від холодної води, про ту радість, коли літаєш і ширяєш попід хвилями, наче пташка понад хмарами.
Його легені знову наповнилися повітрям, а холод води став із нестерпного — приємним.
Він іще якийсь час не виринав на поверхню, щоб уникнути стріл, якими всіювали річку всі лучники даліґарського гарнізону, і плив поряд з усіма іншими. Собака непогано давав собі раду, а от чоловік і жінка, як звичайно, робили дурниці: вона з головою занурювалася під воду, а він навіщось намагався підняти її голову з води. Маленький ельф спробував сказати, що зараз не час для такого борюкання та інших забав, і хотів також пояснити їм, як правильно плисти: створити в голові образ риби, зосередити всю увагу на зябрах, — але мисливець не захотів його слухати й узагалі був неймовірно неввічливий.
На щастя, течія несла їх у потрібному напрямку: усе далі, далі й далі від Даліґара з його алебардниками та шибеницями, поміж пагорбами в бік далеких гір.
Краєвиди чимраз більше милували око. По берегах ставало менше скель, а більше очерету. Річка поволі мілішала, течія — сповільнювалася. Нарешті їм удалося
