Останній ельф - Сільвана Де Марі
Малий перестав плакати.
— До речі, щодо ваших здібностей, — повела далі жінка, — як тобі вдавалося весь час добирати до кожного замка правильний ключ?
Малий був явно збитий з пантелику.
— Що значить — правильний ключ? — запитав він здивовано.
Тепер уже жінка була спантеличена.
— Ну, той ключ, який пасує до замка. Який можна запхати в замок і відімкнути.
— Запхати? — малий здавався приголомшеним. — А-а-а-а, ясно. То треба запихати ключ усередину?
Малий був наче громом уражений. Він почав думати так напружено, що на чолі з’явилися зморшки. А тоді його осяяло.
— Я зрозумів! — вигукнув він переможно. — Для кожного замка мав бути свій ключ: запихаєш його в замок, він зачіпляється за зубчики механізму, і коли ти повертаєш ключа, то залізний язичок, що замикає двері, ховається всередину. Як хитро! Дуже винахідливо! Неймовірно розумно як на людей! Справді! Бабуся завжди казала, що найбільше, до чого ви, люди, змогли додуматися, — це почепити капітель зверху на колону, аж ні, ви вмієте робити хитрі речі! Це дуже тішить!
Запанувала мертва тиша.
— Що ж, спасибі на добрім слові, — сухо мовив мисливець.
Малий задоволено гойдався на гойдалці, гордий з новоздобутого знання.
— Але як же ти зумів відімкнути замки, коли не знав, як працює ключ? — запитала жінка.
— Я прикладав ключ до замка й уявляв, як двері відчиняються… і клац — вони відчинялися.
Чоловіку й жінці на якийсь час відняло мову, але потім вони отямилися.
— Але ж тоді ти від самого початку міг відімкнути всі замки. Без ключів, без мишей. Без нічого!
Малий і далі неквапом розгойдувався, усе ще з наморщеним чолом.
— Так, справді! — Йорш вибухнув сміхом. — Як кумедно! Ми ризикували потрапити на шибеницю, а я весь час міг відімкнути замок і піти звідти!
— Справді смішно, — мовив мисливець. — Я просто вмираю від сміху.
Голос його звучав так, наче йому застряг у горлі шматок качана кукурудзи.
Тим часом маленький ельф, погойдуючись, далі думав про їхню втечу. Зненацька йому спала на думку ще одна річ: «Пророцтво!»
— Оті карлючки на арках?
— Так, оті спіральні літери. Друга рунічна династія. Тепер я пригадую, що там було:
Коли вода заллє всю землю,
сонце сховається з неба,
прийде темрява й холод.
Коли останній дракон і останній ельф
розірвуть коло,
минуле й майбутнє зустрінуться,
і сонце нового літа засяє на небосхилі.
Там було ще щось про те, що останній ельф повинен з кимось одружитися…
Розділ восьмий
— І що б це мало значити?
— Не знаю. Думаю, це може означати…
Він не встиг договорити. Собака схопився на ноги й загарчав.
— О-о-о, дивись, там дерево рухається! — мовив малий.
— Це не дерево. Це троль.
— Справді! То он він який, троль! Уперше його бачу! — малий був зачудований.
— І не кажи! В один і той самий день спершу арки другої рунічної династії, а тепер ще й троль. День відкриттів! Якщо швидко бігти, може, і цього разу врятуємося.
— А що це за два кущики коло троля? Бувають маленькі тролі? У тролів теж є дитинчата?
— Це двоє чоловіків. Ніколи ще не бачив таких здоровенних. І з такою купою зброї.
Та тікати було пізно.
Двоє здорованів швидко наближалися, заходячи із двох боків.
Вони теж були схожі на мисливців. Той самий одяг з лахміття й звірячих шкур, ті самі кинджали на поясі. Утім, у їхньому випадку перше, що впадало в очі, — то сокири. Їх було чимало: маленькі топірці, завбільшки як долоня, масивні бердиші, якими можна стяти голову за одним махом, двосічні сокири різної форми й розміру, — але всі однаково старанно вигострені.
Троль був просто гігантський. Він височів над ними, мов башта, і в останніх променях призахідного сонця його велетенська тінь геть накрила й дерево з гойдалкою, і маленького ельфа, що досі сидів на ній. Гарчання собаки перетворилося на перелякане скавчання.
— Не підходьте, — попередив мисливець загрозливим тоном. Він завжди такий непривітний!
— Бо що? Ви ж беззбройні! — єхидно усміхнувся менший чи то пак менш здоровенний із двох чоловіків, які, втім, обоє видавались карликами порівняно із тролем.
— Ми без зброї, — відказав їм чоловік рішучим голосом. — Але з нами ельф, справжній ельф, — повів він далі, показуючи на малого. — Своєю магією він може спопелити вас на місці, може підняти вас у повітря й кинути об землю, як ураган. Може заткати вам горлянку, так що ви не зможете дихати, а може наповнити її водою, щоб ви захлинулися.
— Ні, неправда, неправда, неправда, ні-ні-ні.
Чому мисливець говорить усі ці страшні, жахливі, моторошні, огидні, відразливі та ще й неправдиві речі? Неправда. Неправда. Неправда. Малий був обурений і ображений.
— Неправда, ми такого не робимо! Ми нікому не заподіюємо зла! Ми ніколи нікого не кривдили! Ми не можемо нікому зробити зла, бо якщо ми зробимо комусь зло, то це зло, яке існує поза нашою головою, потім входить і в нас, бо все те, що поза нашим розумом, є і в нашому розумі, а все, що в нашому розумі, є й поза ним!
Малому вже набридло, що всі ображають його й погано відгукуються про його народ! Що ж, пора сказати все навпростець — як треба, то треба.
Двоє здорованів теж стояли, не кажучи ні слова.
Вони подивилися спершу на мисливця, потім на малого, тоді знов на мисливця, знов на малого, і знову на мисливця.
— Що ж, серйозна в тебе зброя, — сказав більший з них. — Ти що, спокутуєш гріхи попереднього життя чи маєш яку іншу причину, щоб тягати за собою цього ельфа?
Двоє чоловіків-прибульців видавалися спантеличеними.
— Хтозна, може, я запродав рідного батька, — підтвердив мисливець.
— Троль їсти ельфи, — пробуркотів троль, підходячи ближче.
Собака знову заскавчав, а тоді, подолавши страх, спробував загарчати.
— Його не можна їсти, це просто дитинча, — сказав мисливець.
— Він іще зовсім малий, — додала жінка.
— Недавно народжений, — підтвердив ельф.
— Троль їсти ельфи, — уперто повторював троль.
Малий зайшовся сміхом.
— Так, звісно, з розмарином. Це називається «іронія»! — заявив ельф у захваті від власної проникливості.
Троль отетерів. Він дивився на усміхнене обличчя маленького ельфа так, як дивився б, мабуть,
