Останній ельф - Сільвана Де Марі

Жінка не могла як слід дихати: у її грудях щось булькало. Цей звук нагадував клекотання киплячої каструлі з бобами, — звісно, якщо в тебе є каструля, вогонь, вода й боби, але якщо нема бобів, то кипляча вода й сама по собі видає такий звук.

Чоловік, здавалося, був у відчаї.

З волосся на лице йому стікали патьоки води з болотом, і тому маленький ельф не мав цілковитої певності, — проте готовий був закластися, що в чоловіка крапало з очей і з носа.

— Зроби щось, — закричав йому чоловік, — якщо можеш, то зроби щось. Ти ж можеш, хіба ні? Вона вмирає!

— О, спра-а-а-вді?

Маленький ельф був приголомшений: люди, коли вмирають, видають такий самий звук, як киплячі боби на вогні.

Він простягнув руку й поклав жінці на лице.

Його неначе з усієї сили вдарили кулаком у живіт. Точніше, навіть не в живіт, а в груди й у горло. Маленький ельф відчув, як вирує всередині нього вода і як йому пече горлянка, так наче в неї вп’ялася одна з тих шпичок з металевим наконечником. Та найжахливіше було в голові: оте відчуття, що це твої останні хвилини й от-от усе закінчиться. Страх мало не заполонив його, та він зусиллям волі зупинив його — і дуже добре, бо в страху магія тоне.

Малий зосередив усю свою силу на диханні: на тому, як входить і виходить із грудей повітря, на запаху мокрої трави, очерету й грибів.

Повітря наповнює груди. Воно несе із собою приємний запах. Легені розширюються, у них набирається повітря. Голова наповнюється запахами, що линуть у повітрі, і ми знаємо, що цей подих — не останній, а після нього будуть ще й ще, і ще.

Жінка викашляла трохи брудної води, а тоді розплющила очі й почала дихати. Маленький ельф теж закашлявся. Вони обоє були бліді-бліді й дрижали. Мисливець щасливо всміхнувся, а тоді побіг назбирати хмизу та сухих гілок. Цього тут не бракувало. Хоч він уже й не мав сокири й мусив ламати гілля руками, проте впорався дуже швидко. Коли назбиралася вже досить велика купа паліччя, малий торкнувся її пальцем, і вона зайнялася полум’ям. Вони були змерзлі та мокрі, але мисливець усе призбирував дрова, вогнище весело потріскувало, і холод та вогкість потрохи відступали. Жінка задрімала. Мисливець знайшов у білячому гнізді кілька горіхів і поділився ними з малим.

— Що ж, у нас більше нема ніякої зброї, зате ми не потрапили на шибеницю, — сказав чоловік.

— Дуже шкода! Це було б так цікаво — гойдатися високо вгорі й усе бачити!

Чоловік розсміявся.

— Якщо тобі так хочеться, то це можна влаштувати. Мотузку в мене не відібрали. Дивись: ось вона. Зараз усе зробимо. Ця гілка, здається, досить міцна. Зав’язуємо тут і тут, складаємо вдвоє. Ось, готово. Хочеш спробувати? Тримайся міцно. Зараз я розгойдаю.

То було прекрасно. Вгору й униз. Униз і вгору. Очерет, річка, небо, а тоді знов: небо, річка, очерет.

Удалині бовваніли пагорби, з-поза яких пробивалися останні промені призахідного сонця. Маленький ельф ще ніколи не бачив, як заходить сонце. Небо було завжди вкрите хмарами. А тепер воно було все рожеве, і тільки де-не-де, мов золоті намиста, зблискували довгі тонкі хмаринки. У присмерковому світлі темніли каштанові гаї, що чергувалися із клаптиками засіяних ланів.

А найкращим виявилося те, що можна було мріяти. Наприклад, уявляти, що ти літаєш. Маленького ельфа переповнювало щастя.

Жінка прокинулася й не стримала усмішки.

Малий же реготав, як божевільний.

— Дивись, це шибениця, — весело заявив він жінці.

— Ні, — відказала вона, — це називається «гойдалка».

Вона перестала усміхатися.

— Шибениця — це страшна річ, — повела далі жінка. — Тобі надягають на шию петлю, а тоді підвішують, і петля затягується від вагою твого тіла. Мотузка перетискає горло, ти не можеш дихати й помираєш, — як це недавно ледь не сталося зі мною в річці.

Малий, приголомшений, різко перестав гойдатися.

А тоді поволі сповз із гойдалки.

Очі в нього були широко розплющені від жаху.

Він весь посірів.

Йому перехопило подих.

Ельф ліг на землю, зіщулився й зайшовся в пронизливому голосінні. Чоловік і жінка відчули, як по спині в них бігають мурашки.

— Ну, і нащо ти йому це сказала? — розлютився чоловік. — Він був щасливий. Уперше за стільки часу.

— Та тому, що він ще стрінеться з людьми, і ці люди, побачивши ельфа, теж захочуть його повісити. Не хочу, щоб він ішов на шибеницю з радістю, думаючи, що це гойдалка. Краще буде нещасний, зате живий.

— Я захищу його.

— Я вже переконалася. Якби не оті пацюки, ми б уже давно бовталися на мотузці.

— Мишки, то були мишки, — виправив її малий поміж схлипуваннями.

Жінка взяла його на руки й міцно обняла. Голосіння помалу вщухло. Угорі виблискували перші зорі. Плавні обриси далеких пагорбів усе ще вирізнялися на тлі сапфірно-синього неба.

Жінка посадовила малого на гойдалку й злегка розгойдала.

— Якщо хочеш, можеш знову веселитися. Тільки мусиш пам’ятати, що коли люди тебе піймають, то повісять.

— А потім з’їдять мене з розмарином?

— Ні.

— Без розмарину?

— Люди не їдять ельфів. Ніколи.

— А нащо їм мене вішати, якщо вони навіть не з’їдять мене? Це дуже негарно, ні-ні-ні, — нащо їм таке робити?

Гойдалка плавно хиталася туди-сюди.

— Тому що люди ненавидять ельфів.

— А чому?

Запала довга мовчанка. Гойдалка далі колихалися. Собака позіхав.

— Бо це все через вас, — сказав мисливець.

— Що через нас?

— Усе.

— Що — все?

— Ну, усе погане. Темінь. Дощ. Потоп. Голод. Наші діти вмирають з голоду через вас. Вода змиває цілі села.

— Дощ через нас? Як це? — малий був обурений. — Як так?

— А я звідки знаю? Може, ви мрієте про дощ.

— Якби я міг намріяти дощ, то тепер я намріяв би сонце, щоб висушити собі ноги. А крім того, — додав малий, — ми мусили б бути зовсім дурні, бо повінь і нужда шкодять нам так само, як і вам, а може, навіть дужче. Чому бабуся не подумала про сонце, коли вода прибувала й прибувала? Чому мама не мріяла лишитися зі мною, коли йшла в місце, звідки не повертаються?

Малий знову розплакався — цього разу то було тихе скавуління.

— Ну, — мисливець був помітно спантеличений. — Всі кажуть, що це через вас…

Він повернувся до жінки, шукаючи підтримки.

Жінка стояла поруч із гойдалкою. Вона ледь нахмурилася, але не була ні сердита, ні сумна, — просто задумана.

— Ми ненавидимо вас, бо ви кращі. Нестерпні, звісно. Але кращі, —