Останній ельф - Сільвана Де Марі

— Ні, зараз заночуємо тут, а завтра зранку заберемося звідси — обійдемо стороною.

— Чому?

— Тому що міст піднятий і місто замкнене, як мушля. Тому що це, здається, одне з тих місць, куди важко зайти й звідки ще важче вийти.

— Що таке мушля?

— Це така штука, яку знаходять у морі, у великій воді далеко за Темними горами.

— Вона їстівна?

— Та ти що! Мушлі живі, вони народжуються, вмирають, думають, ба навіть примудряються складати вірші. Та річ навіть не в піднятому мості й не в палях. Ти — ельф, а ельфам вільно перебувати тільки в «місцях відособлення для ельфів». А це не воно. Якщо ми з’явимося там разом з тобою, нас ще до світанку повісять на одній з тих веж. А який кінець чекатиме тебе, я не хотів би навіть думати. Ті з ваших, кого піймали за межами місць відособлення, скінчили препаскудно, еге ж?

Вони покидали на землю свої торби й почали збирати дрова та шишки для вогнища. Мисливець зрізав дві великі крислаті гілки і, сперши їх одна на одну, зробив якусь подобу куреня — сякий-такий прихисток на ніч. Жінка тим часом назбирала моху, трави й папороті, щоб устелити долівку цього лігвиська — аби спати було бодай трохи м’якше.

— До речі, — озвалася жінка, — вас, ельфів, виселили в місця відособлення вже бозна-як давно. Тих, хто покине місце відособлення, чекає тяжка кара. То що ж ти вештаєшся отак світом?

— Місце, де я жив, затопило, — відповів малий. Спогад про це щемом відгукнувся в його серці. Обличчя скривилося, а очі від смутку зблякли, набравши сіруватого кольору, у якому колишня блакить розчинилася так само, як зникає синява неба в брудній калюжі.

— Затопило? Що, геть зовсім?

— Так, усе опинилося під водою. I бабуся сказала, щоб я йшов.

— Куди йшов?

— Не знаю. Просто йшов.

— А що, твоя бабуся не знала якоїсь магії? Ну, скажімо, спробувати нагріти воду, щоб вона випарувалася, як ото калюжі на сонці? Щось таке…

— Це можна зробити, коли води мало. З мискою води, наприклад. А не тоді, коли всесвітній потоп. Крім того, моя мама пішла туди, звідки не повертаються. Моя мама, а її дочка. Після цього бабуся більше не могла чарувати. Коли сум надто сильний — магія тоне в ньому, як ото людина може потонути у воді. Але бабуся знала, як це робиться. Треба дуже сильно думати про щось, і воно справджується. Та якщо всередині тебе тільки сум, із твоєї голови вже не виходить нічого, крім суму. Тоді ти не здатний навіть вогонь запалити. У нас була піч, і там завжди горів вогонь. Якби він погас, ми б нічого не вдіяли, бо бабуся більше не мала сили, а я був надто малий. А потім прийшла вода й залила вогонь у печі. А тоді було ще більше води, ще і ще. І бабуся сказала мені: «Йди звідси».

— Куди йти? — запитав я. — У будь-яке інше місце, — відказала вона. — Вода змила всі вартові вежі, тебе ніхто не зупинить. Іди. Я вже надто стара, але ти даси собі раду. Іди геть і не оглядайся.

І я пішов. Крок за кроком, спочатку по багнюці, потім по воді. Але я все-таки озирнувся. У місцях для ельфів хати не мають ні дверей, ні навіть вікон, просто отвори, і я бачив, як бабуся сидить на своєму стільці, а вода піднімається, піднімається, і от уже скрізь тільки вода.

Малий знову заплакав — тихо-тихо, ледь чутно схлипуючи.

Чоловік і жінка розпалили вогонь за допомогою жевріючого труту, який мав із собою мисливець. А тоді, пройшовшись узліссям, назбирали пригорщу каштанів. Спікши їх, вони віддали майже всі малому ельфові, бо, як не дивно, раптом зауважили, що зовсім не голодні.

Малий їв поволі, крихта за крихтою, розтягуючи задоволення, і його смуток потроху розчинився у світлій м’якоті каштанів.

Перш ніж заснути, він знову подумав про підходяще ім’я для собаки, який був такого самого кольору, що й каштани, але бігав і гавкав, тоді як каштани лежать собі тихо, не пробують лизнути тебе в лице й не вміють метляти хвостом. Тому ім’я Каштан теж не годиться. Треба почекати, поки спаде на думку щось краще. Утім, не дочекавшись, він так і заснув коло вогнища, посередині між чоловіком і жінкою, закутаний у свою вовняну хустину.

Розділ п’ятий

Їх розбудили алебардники, що ходили дозором навколо міста.

Не тільки в сам Даліґар, а також у його околиці заборонено доступ усім тим, хто не був мешканцем міста, родичем або гостем когось із містян чи принаймні кимось, кого ті хотіли бачити у своєму місті. А вони не належали до жодної із цих категорій.

Дозорці поцікавилася наявністю й обсягом тих матеріальних цінностей або й просто припасів, які мали із собою подорожні, а довідавшись, що в тих «нема нічогісінько, крім одежі на нас, і трьох мідних монет», стали ще менш доброзичливі.

Далі дозорці стали прискіпливо розпитувати про стан їхнього здоров’я. Чи є в них воші, блохи, кліщі або черви в животі? Чи контактували вони із прокаженими, холерниками, золотушними, пранцюватими, зачумленими, з ураженими блювотою, проносом, лихоманкою, якою-небудь висипкою чи виразками? Якщо так, то доведеться їх просто тут і порішити, щоб не занесли, бува, у місто якоїсь зарази. А з їхньою дитиною все гаразд? Чого ж мати тримає її на руках, загорнуту в оцю хустку, якщо їй нічого не бракує? Бо малий, змучений і плаче? Та ні, це не заборонено.

Далі дійшла черга до зброї. Чи є в них зброя ріжуча, колюча, метальна, вогнепальна, мисливська, бойова — для пішого бою та для кінного, займисті, отруйні чи їдкі речовини, шанцевий чи облоговий інструмент? Т-а-а-к? Лук, кинджал, сокира, садовий ніж, ножик, щоб різати хліб. Усе це вилучається. Так само й оті дві кулі, щоб переносити вогонь: це запалювальна зброя.

Це вони зрізали цілі дві гілки з дерева, яке належить графу даліґарському, і видерли з коренем чотири кущі папороті? Це можна трактувати як «державний злочин», а такі злочини розслідуються в особливому порядку. Собаку давайте сюди, у клітку. У нас заборонені будь-які тварини, чи то дикі, чи то домашні, а ваша звірюка належить до обох категорій.

А тепер можна