Останній ельф - Сільвана Де Марі

Він подумав про жінку-людину, яка лякала його, а проте дала йому кукурудзу. Бути з нею — усе-таки ліпше, ніж самому. А тепер він, як і раніше, сам-один, від обрію до обрію. Трохи-потрохи він знову розплакався — але непомітно, беззвучно й зовсім нечутно за шумом дощу.

Він подумав, що якби ще раз довелося побачити отого собаку, міг би назвати його Той, хто дихає поруч, — хоча жінка казала, що для собаки треба коротке ім’я, а це — не зовсім коротке.

Розділ третій

Коли жінка прийшла до підніжжя пагорба, уже смеркалося.

Маленький ельф піднісся духом.

Жінка геть захекалася. Зупинившись, вона безсило впала просто в грязюку. Собака був поруч із нею.

— То був мисливець, — сказала вона, важко дихаючи. — 3 луком. Сів мені на хвіст. Ледве вдалося відірватися.

— О-о-о! — вражено вигукнув ельф. — Хвіст! Тобі відірвали хвіст?

— Та ні, — утомлено пояснила жінка. — Я просто хотіла сказати, що втекла від нього.

— А-а-а! Я зрозумів, — збрехав малий. Чому людська мова така заплутана, що одні й ті самі звуки можуть мати різне значення? А, зрозуміло! Це все людська глупота! Не треба ніколи про це забувати.

— А що таке лук? — поцікавився він іще.

Собака почав гарчати.

— Вгамуй пса, — мовив чийсь голос.

Маленький ельф збагнув, що таке лук: довга зігнута гілка із прив’язаною до кінців мотузкою, натягнутою туго-туго, щоб запускати шпичку із залізним наконечником — оту, що спрямована просто в серце жінці.

Мисливець був іще вищий за жінку й увесь зарослий чорним волоссям — і зверху на голові, і навколо обличчя, — отим, що зветься бородою. Одяг на ньому був, як видається, теплий, тепліший за простий полотняний, на поясі висіло кілька кинджалів та сокира. Він з’явився звідкілясь з-поза спини в малого ельфа. Жінка думала, що відірвалася від нього, а він пішов кружним шляхом через ліс і вийшов їм навперейми.

Якусь мить мисливець і жінка дивилися одне на одного, а тоді жінка підкликала собаку до себе.

Мисливець опустив лука.

— Мені треба тільки трохи вогню. Мій загас. Хочу просто запалити свого ґнота. Я бачив, що в тебе був вогонь.

Жінка зиркнула на нього.

— І все?

— І все.

Жінка знову зміряла його довгим поглядом, а тоді кивнула.

— Дай йому вогню, — сказала вона малому. — Ну ж бо, кому кажу? Дай йому вогню. Де ти його подів?

— Я сховав його там, унизу, — відповів малий.

— Так? Що ж, добре зробив, — сказала жінка. — І де саме ти його сховав?

— Там, у мочарах, під водою, щоб ніхто не побачив, — радісно відказав маленький ельф.

Приємно, коли тебе хвалять. Пригадав, як бабуся тримала його на руках і казала, що він найкращий маленький ельф у світі. Малого переповнювало щастя, як то бувало, коли приходила весна й нарешті розганяла з неба хмари. Коли ще приходила весна…

Він жваво збіг з пагорба вниз. Дощ уже вщух. Між хмарами з’явилося вузьке пасмо голубого неба, яке віддзеркалювалося у воді в тому самому місці, де малий ельф нагнувся й тріумфально витягнув із баговиння палицю із залізною кулею. З неї тоненькими цівками полилася вода.

Чоловік і жінка йшли за ним і тепер мовчки дивилися на нього. Жінка сіла на повалену колоду й узялася руками за голову.

— Ти ж загасив його, — сказала вона здавленим голосом.

— Так, звичайно, так легше було заховати!

Він зробив жест руками, показуючи, як ховав кулю із жаром. У цю мить хустка злетіла йому із плечей і стало видно його жовту одежу.

— Це ж ельф, — мовив чоловік, аж збліднувши.

— Так, справді, ельф, — підтвердила жінка безбарвним голосом.

— Ти шукаєш неприємностей? — запитав чоловік.

— Ні, я випадково на нього наштовхнулася.

— Він має якісь здібності?

— Ні, це лише дитинча.

— Недавно народжений, — підтвердив малий.

Та чоловік не відступався. Він обернувся до ельфа:

— Ти вмієш запалювати вогонь?

— Т-т-так, мабуть, що так. Я ніколи цього не робив, але всі вміють запалювати вогонь.

Жінка теж повернула голову й приголомшено витріщилася на нього.

— Ну, то запали, — наказав мисливець.

Голос у нього був значно грубіший, ніж у жінки.

Малий поклав руку на суху залізну кулю, яку мисливець витягнув зі своїх саков. Усередині була солома. Він заплющив очі. Його думки заполонив образ вогню. Ніс наповнився запахом вогнища. Тепло вогню знову зринуло в його пам’яті.

Коли він розплющив очі, у залізній кулі потріскувало полум’я. Жінці аж перехопило подих.

— Ти вмієш розпалювати вогонь без труту й кресала?

— Та-а-а-к.

— Чому ж ти раніше не сказав?

— Ви не питатися.

— Я запитувала, чи маєш ти здібності.

— Так. Я й казати. Головні здібності: дихати, їсти, жити. Запалити вогонь — це маленька здібність. Досить додати теплоти — і родиться вогонь. Це всі вміють.

— Якби ми вміли запалювати вогонь, нащо б ми носили із собою трут і кресало?

— Бо ви люди, — спокійно пояснив малий. — Ви дурні.

— Ти спокутуєш гріхи попереднього життя чи, може, є якась інша причина, чому тягаєш за собою цього ельфа? — Чоловік виглядав спантеличеним, і то дедалі більше. — Компанія — це, звичайно ж, весело, але вас обох порішать у першому ж селі. Народ не любить тих, хто запалює вогонь силою думки.

— Чому? Це ж зручніше, ніж носити за плечима залізну кулю із жаром.

— Ти ж можеш спалити людину чи хату. Або й хату з купою людей усередині.

Думка про це була така страхітлива, що маленький ельф заплющив очі й застогнав від болю. Він уявив собі обгорілі трупи, відчув запах паленої плоті, і його охопив жах та почало нудити. Насилу зупинившись, він зайшовся плачем. То було протяжне голосіння, яке чергувалося з тужливими стогонами й пронизливими завиваннями.

— Припини! — закричав чоловік. — Зроби, щоб він перестав! Це неможливо слухати!

— Бачиш, що ти наробив! — закричала у відповідь жінка. — Спокійно, малий, усе добре, нічого не сталося. Він це просто так сказав, аби сказати.

— Просто так? — маленький ельф був обурений. Але заспокоєння подіяло. Він перестав плакати. — Просто аби сказати! Як сміти, як могти, як могти сміти казати річ таку болючу просто так!

Він знову розплакався, але цим разом то було вже звичайне квиління зі схлипуванням.

Чоловік сів на стовбур поваленого дерева. Він теж, мабуть, був нездоровий, бо, як і жінка, раз у раз робив отой довгий вдих-видих. Тим часом небо поступово розвиднювалося. На ньому вперше за багато тижнів зблискували поодинокі зорі.

— Я маю зайця, — мовив чоловік. — Уполював його сьогодні вранці. Ви дали мені вогню, та й дощ перестав.