Останній ельф - Сільвана Де Марі

почав дрижати. Жодна людина не любить ельфів. Бабуся завжди про це казала.

— Чого ти хотів? Чого сюди припхався? — запитала жінка.

— Холодно, — сказав маленький ельф, затинаючись.

Холод, утома, страх — усе змішалося докупи. Голос його не переставав тремтіти:

— Хата… — мовив він і знову затнувся.

— Не вдавай, що ти тут на смерть замерзаєш. Ти ж ельф, хіба ні? У вас є надприродні здібності. Ельфи не потерпають від холоду та голоду. Коли їм хочеться, вони ні холоду, ні голоду просто не відчувають.

Малому знадобилося чимало часу, щоб збагнути значення цих слів, а тоді він аж просяяв.

— Справді? — перепитав утішено. — Я справді вміти такі речі? Як це зробити?

— Не знаю! — крикнула жінка. — Це ти ельф, а не я. Це ми — жалюгідні люди, дурні, недорозвинуті, приречені терпіти голод і холод, — у голосі людини вчувалося щось справді лихе.

Маленький ельф відчув, як страх вихлюпується через край, підступає йому до горла, пересохлого, мов пісок у пустелі, і розтікається обличчям, яке скривилося від плачу. То був плач без сліз, що складався зі сповнених жаху підвивань та схлипувань. Жінка відчула його відчай і страх, — це вони холодними мурашками пробігли по її спині.

— Та чи ж я тобі щось зробила? — запитала вона. Малий не переставав скімлити. То був пронизливий звук, що роздирав душу всіма стражданнями світу. — Ти ж іще зовсім малий, так?

— Я народитися недавно, — підтвердив ельф. — Пане людина, — додав він, дібравши вислів, який не звучав би образливо.

— То ти маєш якісь незвичайні здібності? — запитала жінка. — Кажи правду.

Ельф не відводив від неї очей. Усе, що говорила жінка, не мало для нього ніякого сенсу.

— Здібності?

— Ну, що ти вмієш робити.

— А, оце. Багато всякого. Дихати, ходити, дивитися. Я вміти теж бігати, говорити… їсти, коли є що… — у голосі маленького ельфа забриніла туга і якась невиразна надія.

Жінка всілася на порозі хати. Похилила голову на груди і якийсь час не рухалася. Тоді враз випросталася.

— Що ж, мені й так не стане духу лишити тебе надворі. Можеш заходити. Сідай коло вогню.

Очі маленького ельфа сповнилися жахом, і він почав задкувати.

— Прошу, прошу, пане людина, не треба…

— А тепер що тобі не так?

— Вогонь, не треба. Я хороший. Прошу, пане людина, не треба мене їсти.

— Що?

— Не їсти мене.

— Їсти тебе? Як це?

— Ну, може, з розмарином. Моя бабуся так казати, коли вона бути жива. Казати: як ти нечемний, приходить людина і їсть тебе з розмарином.

— То так казала твоя бабуся? Дуже мило!

Слово «мило» викликало в малого ельфа видиме піднесення. Він-бо знав це слово й відчув, що розмова клеїться. Він просвітлів на обличчі й усміхнувся.

— Атож, атож. Бабуся говорити: «Всі люди — ельфожери, і це ще наймиліше, що про них можна сказати».

Цим разом він сказав усе як слід. Людина вже не лютувала. Вона подивилася на нього довгим поглядом, а тоді розреготалася.

— На сьогодні я маю що їсти, — запевнила його жінка. — Можеш заходити.

Маленький ельф поволі пошкандибав досередини. Надворі він і так замерз би на смерть. Пан чи пропав.

Вогнище із соснових шишок палахкотіло й ширило смоляний дух.

Уперше за багато днів він опинився там, де сухо.

На вогні запікався качан кукурудзи — справжньої кукурудзи. Маленький ельф заворожено втупився в неї поглядом.

І тут сталося диво.

Людина дістала ножа і, замість перерізати ельфові горлянку й зробити з нього гуляш, відрізала шматок качана й простягнула йому.

У малого все ще лишалися певні сумніви щодо цієї людини. Може, вона не така й погана, а може, просто лишила його на відгодівлю, поки не знайдеться розмарин. Так чи сяк, а шматок кукурудзи він з’їв — зернятко за зернятком, намагаючись розтягнути задоволення якомога довше. Коли він закінчив, була вже глупа ніч. Він ще трохи посмоктав обгризений качан, а тоді загорнувся у свій грубий вогкий плащ і задрімав, неначе бабачок, коло танцюючих язиків полум’я.

Розділ другий

Світанок був сірий, як усі світанки. Сонячне проміння соталося крізь шпари в стінах хатини й перехрещувалося з пасмами диму, що здіймалися від жару у вогнищі.

Маленький ельф прокинувся з дивним відчуттям. Якийсь час він пробував збагнути, у чому річ, а тоді до нього дійшло: його вже не трусило від холоду, ногам було тепло, а сам він почувався в міру ситим.

Життя може бути прекрасне.

Людина його так і не з’їла.

Малий трохи підвівся. На душі в нього було радісно.

Зверху на ньому лежала вовняна хустка. Бруднувата, дірка на дірці, — але все-таки! Людина вкрила його.

Ось чому йому було тепло в ноги. Малий задумався: нащо людина його вкрила. Може, якби він застудився й кашляв, його було б неприємно їсти?

Людина вже встала й поралася коло вогнища: маленькою лопаткою вона нагортала жар у якусь залізну кулю, всю подірявлену, у якій лежав жмут соломи й шматок сухого дерева.

Ці маніпуляції видавалися малому ельфові цілковито безглуздими, тобто, можна сказати, питомо людськими.

Він, однак, нічого на це не сказав, а тільки простягнув людині її хустку.

— Можеш лишити собі, — пробуркотіла людина. — Вночі ти весь аж тремтів.

Вона прикрила димлячу залізну кулю чохлом зі зшитих докупи шматочків шкури, повісила її на дрючок, а дрючок завдала собі на плече.

— Я йду до графства Даліґар, — сказала вона зненацька. — Це вже в самісінькому передгір’ї. Кажуть, уся вода звідти стікає вниз, тож там поля ще родять, є із чого жити.

Запала тиша. Маленький ельф запитував себе, нащо йому все це повідомили.

Може, це такий вияв увічливості, і тепер йому слід сказати, куди прямує він сам?

Біда була в тому, що він нікуди не прямував. Просто пішов з того місця, де жив раніше і яке тепер узагалі не існувало, — тобто існувало, але десь там, глибоко під водою, грязюкою та зогнилим листям.

— Гей! Ти що, язика проковтнув?

— Ні, я не проковтувати язика, ваша світлосте, — відказав малий. Він нарешті зумів пригадати собі оте шанобливе звертання, прийняте серед людей. Та ця людина, здавалося йому, верзе якусь суцільну маячню. — От же ж він, мій язик… Якби я ковтати язика, я б зараз не говорити, — почав він пояснювати шанобливо й терпляче, але людина його перебила.

— Гаразд, гаразд. Забудь.

Людина подивилася на нього, вдихнула й видихнула якось особливо глибоко, хитаючи при цьому головою. Можливо, вона хвора й не може добре дихати?

— Мабуть, розум і магія з’являються у вас пізніше. Як зуби мудрості.