Останній ельф - Сільвана Де Марі

Якусь мить панувала мовчанка, але недовго.

— Сайра, — сказала жінка.

Маленький ельф теж перестав хлипати й назвався.

— Він що, кашляє? Застудився? — запитав чоловік.

— Ні, це його ім’я.

— А заясь — це із зернятками, як кукурудза? — поцікавився Йорш, якого підбадьорило почуте слово «їсти».

Чоловік розсміявся.

— Ні, — відказав він, — заєць має гарне хутро, так що потім буде чим загріти ноги. Ось, дивись! — Він розкрив сакви, щоб малий міг побачити, що там.

Йорш узявся руками за краї торби й радісно зазирнув досередини. Сама думка про щось, що може водночас і наповнити шлунок, і зігріти ноги, була просто божественна: навіть бабуся, яка знала геть усе, ніколи не розказувала, що на світі є такі чудеса. Може, люди не такі вже й… Протяжний зойк розлігся над мочарами.

Страшний крик, у якому був неначе весь біль світу.

— Це труп, — кричав маленький ельф. — Дивись, ти простромив його гострою шпичкою. Тепер він мертвий. Ви хочете їсти труп?

— А ви що, їсте зайців живцем? — чоловік був явно роздратований.

— Ельфи не їдять того, що думало, бігало, саме їло й боялося померти. Бабуся казала мені, що люди їдять те, що було колись живе. З розмарином. Ви маєте розмарин? Я не хочу, щоб мене з’їли, — малий знову зайшовся пронизливим жалібним лементом.

Жінка схопилася руками за голову.

— У попередньому житті ти точно мусила зробити щось жахливе. Що, матір рідну продала? — запитав чоловік.

— Думаю, краще тобі піти. Дякую за пропозицію щодо зайця. Біс із ним. Вогонь ти маєш. Усе, бувай.

— Ти що, готова пожертвувати шматком зайчатини заради оцього?

— Я знаю, це по-дурному, але я не можу, коли він плаче. Прошу тебе, йди.

— Я не можу просто взяти й піти, — сказав чоловік, завагавшись.

— Чому?

— Не можу лишити дівчину тут, посеред мочарів. Тобі й так самій небезпечно мандрувати, а ще й з оцим…

— Дякую, шляхетний лицарю, але досі я давала собі раду сама й обійдуся без помічників. Так що бери свої…

— Що він робить?

Жінка озирнулася й поглянула. Малий узяв тільце зайця в руки й поволі його гладив. Пальці ельфа затримувалися в тих місцях, де шерсть була просякнута кров’ю. Очі його були заплющені, і на перший погляд могло здатися, наче малюк заснув. Так чи сяк, а плакати він перестав.

— Що ти робиш? — запитала жінка.

— Думаю.

— Думаєш? Про що?

— Про нього. Про заяся.

— Зайця.

— Зайця. Я думаю, як він дихав. Бігав. Принюхувався до різних запахів. Останній запах, що він чув, — то було мокре листя й гриби. Він не почув запаху мисливця. Мокра трава й гриби — це гарний запах… Я думаю, як він дихав… Як текла кров у його жилах…

Заєць затремтів, розплющив очі, кілька разів вдихнув повітря, а тоді стрепенувся, скочив на землю й кинувся тікати. Він проскочив між ногами в мисливця, обминув собаку, перестрибнув колоду, на якій сиділа жінка і, зробивши останній ривок, зник у заростях осоки.

Маленький ельф запитував себе, чи Заєць — добре ім’я для собаки. Мабуть, ні: між ними була якась подібність, але форма хвоста зовсім різна.

Чоловік і жінка ще довго дивилися туди, де востаннє майнув і зник білий заячий хвостик. Маленький ельф виглядав зовсім знесиленим. Він лежав на землі, згорнувшись калачиком, і тремтів, але поволі почав приходити до тями. Собака ліг поруч із ним, і він обняв його руками.

Тим часом уже геть стемніло.

На залитих водою луках, — немовби на другому небі, яке тут і там перетинали пасма очерету, — починали зблискувати зірки.

То була перша ясна й зоряна ніч за багато місяців.

— Ти, крім матері, продала ще когось із молодших братів? — поцікавився чоловік.

Жінка замість відповіді повернулася до ельфа.

— Ти можеш так і з людьми?

— З людьми, ельфами, тролями? Ні, звичайно. Так можна робити тільки з маленькими істотами, у яких мало думок у голові: запах води, колір неба. Зовсім легко оживляти мух, комарів, усяких комашок. Досить доторкнутися до них і на мить уявити, як вони літають, — і ті знов починають дзижчати.

— Та невже? — озвався чоловік. — Як цікаво! Улітку той, хто вміє оживляти комарів, — просто безцінний супутник. Он, вечерю нашу оживив, — щойно дістав нагоду повечеряти. Як ми без тебе досі жили?

— А що ти вмієш іще? — запитала жінка. — Ну, наприклад, примножити кукурудзу? Маємо ще одну. Можеш зробити з неї три? Чи п’ять?

Вони справді зовсім дурні. Малий дедалі більше розчаровувався в людях.

— Звичайно, що ні. Не можна примножити матерії.

— А мертвого зайця оживити можна?

— Це можна. Істота вмирає, коли втрачає свою енергію…

— Утрачає що?

— Свою силу. Так само й вогонь гасне, коли втрачає силу. Оживити якусь істоту — це як розпалити вогонь: треба перенести трохи енергії зсередини себе — назовні.

Мисливець обернувся до жінки:

— Тобі краще звідси піти. Це небезпечно. Полиш його та йди собі.

— Не можу. Він же цеє… Ну, дитина.

— Ельфеня, — виправив її мисливець.

— Недавно народжений, — уточнив малий.

Запала тиша. Жінка похитала головою.

— Що ж, мої любі, — мовив чоловік, — приємно було познайомитися. Чудово провів з вами час. Але щоб мене не побив грець від усього цього щастя, яке тут на мене впало, мушу далі йти своїм шляхом жорстокого мисливця, який чавить знічев’я комарів, харчується зайцями й заробляє продажем заячих шкурок. Сподіваюся, коли наші шляхи знову перетнуться, я встигну дати драла, перш ніж ви мене помітите.

Маленького ельфа дуже зацікавило почуте від чоловіка.

— То це правда? Людей від щастя може побити грець? Тому ви стараєтеся, щоб усе було погано! То це не просто через глупоту!

— Ні, — відповів мисливець, — люди здебільшого хочуть бути щасливі. Те, що я сказав, називається «іронія». Я йду, бо ваше товариство не дає мені бути щасливим — і навіть просто з’їсти мого зайця. Але замість сказати прямо — я кажу навпаки. Люди іноді так роблять. Зрозумів?

— Так, звичайно, — збрехав малий. Вони справді дурні. Божевільні. Геть безнадійні.

— Чекай-но, — сказала жінка. — Я дам тобі кукурудзу. Ти через нас лишився без зайця.

Вона витягла з торби останнього качана й простягнула його чоловікові. Малий уважно дивився, як жовтий качан змінює власника. Блиск у його очах погас, а на лице лягла печать зажури, але він не відважувався навіть дихнути.

— Це в тебе що, остання?

— Так, — відповіла жінка. У неї теж було обличчя людини, яка тільки-но поховала рідну матір. Матір та ще й двійко братів.

Мисливець завагався, тоді скинув із плеча лук