Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

— Усі дізнаються про мою ганьбу, — прошипів Яґарек.

— Девід і так знає про твою так звану ганьбу, Яґу! — гаркнув Айзек. — І не дивись на мене так, я так працюю, він мій колега, завдяки йому я взагалі зробив хоч якийсь сраний крок уперед у твоїй справі...

Девід уважно подивився на Айзека.

— Що? — крикнув він. — Кризова машина?

Айзек роздратовано гойднув головою, ніби відганяючи настирливу муху.

— Так, маю деякі успіхи в кризовій фізиці. Пізніше розповім.

Девід повільно кивнув, погоджуючись, що зараз не час для обговорень, але витріщені очі видавали крайній подив. «І все?» — промовляли вони.

Яґарек нервово посмикувався від хвилі приниження, що накочувала всім тілом.

— Я... мені потрібна твоя допомога... — почав він.

— Так, як і Лубламаєві онде! — крикнув Айзек. — І боюся, це все ж нагальніше... — Гнів ущух і він продовжив уже м’якше. — Я не кидаю тебе, Яґу. І не збирався. Та річ у тім, що не зможу займатися цим зараз.

Айзек на хвильку замислився.

— Якщо хочеш закінчити з цим якнайшвидше, то міг би допомогти... Просто не щезай. Будь тут і поможи нам. Так ми швидше зможемо вернутися до твоєї проблеми.

Девід скоса глипнув на Айзека. Тепер його очі промовляли: «Ти розумієш, що чиниш?»

— Можеш тут їсти, спати... Девіду все одно, він тут навіть не живе. Як ми щось почуємо, то могли б якось і тебе залучити. Ти справді можеш допомогти, Яґареку. Це стало б до біса в пригоді. Чим хутчіш ми знайдемо вихід, тим швидше повернемося до твоєї проблеми. Ти розумієш?

Яґарек підкорився. Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив. Ґаруда спромігся кивнути й коротко підтвердити, що він залишиться. Певне що він міг думати тільки про дослідження польоту. Айзек був украй роздратований, але незлобливий. Безжальна кара, що наздогнала ґаруду, лежала в того на душі свинцевими ланцюгами. Для його егоїзму це була конкретна причина.

Девід, знесилений і нещасний, заснув у своєму кріслі. Айзек квоктав над Лубламаєм. Той ледве перетравив їжу, й довелося прибирати з-під нього лайно.

Айзек зібгав у купу брудний одяг та шпурнув його в один із складських бойлерів. Він подумав про Лін. Він надіявся, що вона скоро прийде до нього.

Й усвідомив, що марніє без неї.

Розділ двадцять шостий

У ночі щось відбувалося.

Уранці, в години перед світанком і вже тоді, коли сонце піднімалося, знайшли нові безтямні тіла. Цього разу їх було п’ятеро. Двоє безпритульних, які ховалися під мостами у Великому Кільці. Пекар, який ішов додому з роботи в Ближніх Стоках. Лікар з Пагорба Водуа. Шкіперка баржі неподалік від Воронової Брами. Розсип нападів, що спотворили місто, без будь-якої системи. Північ, схід, захід, південь. Безпечних районів не було.

Лін погано спала. Її зворушила записка Айзека та думка про те, що він поїхав на інший кінець міста, просто щоб почепити їй на двері клаптик паперу, — але водночас вона непокоїлась. Короткий абзац, який він написав, віддавав істерикою, а просити її прийти до лабораторії було настільки на нього несхоже, що Лін злякалася.

І все ж вона прийшла би негайно, якби не повернулась до Драглистої Діри пізно — запізно для подорожі. Не через роботу. Напередодні вранці вона прокинулась і знайшла під дверима коротку записку.

«Внаслідок термінових справ необхідно відкласти нашу співпрацю до отримання подальших вказівок. З Вами зв’яжуться, коли стане можливим відновлення роботи.

П.»

Лін засунула стисле повідомлення в кишеню й поїхала до Кінкена. Вона продовжувала своє меланхолійне споглядання. А тоді, допитливо-зачудовано, неначе спостерігаючи спектакль про власне життя й дивуючись від того, як воно склалося, пройшла на північний захід від Кінкена до Ліньфорда і сіла на поїзд. Вона проїхала дві зупинки на північ від Стічної лінії, і її поглинуло величезне просмолене черево Вокзалу на вулиці Відчаю. Там, серед метушні й шипучої пари величезного центрального з’їзду, де всі п’ять ліній сходилися, мов величезна залізно-дерев’яна зірка, вона пересіла на Ліву лінію.

Їй довелося п’ять хвилин чекати, поки в западині посередині станції розігрівали паротяг. Вдосталь часу, щоб недовірливо на себе подивитися, запитати себе, що ж, в ім’я Дивовижної Матінки Роду, вона робить. А можливо, і в ім’я інших богів.

Але вона не відповіла — просто сиділа, поки поїзд чекав, а тоді повільно рушив, ритмічно заторохкотів, прискорюючись та вислизаючи із однієї з пор станції. Він повернув на північ від Штиря, під двома парами підвісних колій, що нависали над варварським цирком Каднебара. Багатство і велич Крука — галерея Сеннед, Будинок Фуксії, Парк Гаргуйль — спотворювало убозтво. Лін дивилась на купи паруючого сміття, де Крук переходив в Обід, побачила, як широкі вулиці й поштукатурені будинки цього заможного району обережно оминали сховані напіврозвалені будівлі, що — вона знала — кишіли пацюками.

Поїзд проїхав станцію «Обід» і вирушив далі, над жирним сірим варивом Смоли. Він перетнув річку менш ніж за п’ять метрів на північ від мосту Гадрах, а тоді стрімко, неначе з огидою, поїхав над роздовбаними дахами Гирла.

Вона вийшла з потяга на станції Нижня Падуча Грязюка, на західному краю гетто у нетрях. Їй знадобилося небагато часу, аби пройти по гнилих вулицях, повз сірі будівлі, що неприродно надималися від пітної вологи, повз представниць свого виду, які поглядали на неї, відчували її смак і відсувалися, бо вишукані парфуми та дивний одяг видавали в ній втікачку. Невдовзі вона знайшла будинок своєї матінки роду.

Лін не підходила близько, не хотіла, щоб її запах просочився крізь розбиті вікна й розповів її матінці роду чи сестрі, що вона тут. У все більш спекотному повітрі її запах був ніби міткою для інших хепрі, й цього вона не могла позбутися.

Сонце пересунулось, розжарило повітря і хмари, а Лін так і стояла неподалік від свого колишнього дому. Він не змінився. Зсередини, з тріщин у стінах і дверях, вона чула повзання, чула органічний рух маленьких ніжок чоловічих особин хепрі.

Ніхто не вийшов.

Перехожі висловлювали їй хемічну огиду — за те, що повернулась, аби щось там видивлятися, аби шпигувати за якоюсь родиною, що нічого не підозрювала, — проте Лін не зважала на це.

Якби вона зайшла і її матінка роду була вдома, подумала собі, вони обидві відчули б злість і