Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Переконавшись, що ніхто за ними не спостерігає, Вансетті, Радґаттер, Стем-Фульхер і Рятуй, спотикаючись, покинули кімнату. Повітря було навдивовижу прохолодним. Вони хвилину витирали з облич піт, поправляли одяг, який розтермосили вітри з інших вимірів.

Радґаттер шоковано хитав головою.

Його міністри оговталася й повернулись до свого шефа.

— За останні десять років я зустрічався з послом з дюжину разів, — сказав Радґаттер, — і ніколи не бачив, щоб він так поводився. Те суче повітря! — додав він, розтираючи очі.

Усі четверо пішли назад маленьким коридором, повернули на головний прохід і продовжили дорогу до ліфта.

— Поводився як? — запитала Стем-Фульхер. — Я з ним до цього спілкувалася лише раз. Не звикла.

Радґаттер поміркував на ходу, задумливо потираючи нижню губу й бороду. Очі в нього були вельми почервонілі. Кілька секунд від не відповідав Стем-Фульхер.

— Скажу дві речі: одну демонологічну, а іншу практичну й нагальну, — заговорив Радґаттер рівним, суворим тоном, вимагаючи уваги своїх міністрів.

Вансетті поспішно дріботів попереду — його робота була виконана.

— Перша може допомогти трохи краще зрозуміти Пекельників — їхню психіку, поведінку, всяке таке. Ви ж обоє, припускаю, чули луну? Якийсь час я думав, що він це робить, щоб мене залякати. Ну, не забувайте, яку величезну відстань має подолати такий звук. Я знаю, — швидко додав мер, піднявши руки, — що йдеться не буквально про звук і не буквально про відстань, але вони справді позаплощинні аналоги, а однак більшість аналогічних правил залишаються в силі, у більш чи менш зміненому вигляді. Тож врахуйте, як далеко він мусить пройти, від дна Провалля до тієї кімнати. Правда в тому, що для цього потрібен якийсь час... Думаю, цю «луну» насправді промовляли першою. Ті... красномовні слова, що ми чули від посла... це й була справжня луна. Саме це було викривлене відбиття.

Стем-Фульхер і Рятуй мовчали. Вони подумали про крики, про зболений, маніакальний тон, який чули ззовні, ідіотську перекручену нісенітницю, що насміхалася над диявольською витонченістю посла.

Вони подумали, що це міг бути справдешній голос.

— Мені цікаво, чи не помилялися ми, коли вирішили, що в них інша психічна модель. Можливо, їх можна зрозуміти. Можливо, вони думають так само, як ми. А по-друге, пам’ятаючи про таку можливість і про те, що «луна» може нам сказати про демонічну свідомість, в кінці, коли я намагався домовитися, посол злякався... Ось чому він не захотів нам допомагати. Ось чому нам доведеться все розгрібати самим. Бо демони бояться того, на що ми полюємо.

Радґаттер зупинився і поглянув на колег. Всі троє дивилися одне на одного. На мить обличчя Стем-Фульхер скривилось, але вона швидко опанувала себе. Рятуй був непорушний, як статуя, лише гарячково перебирав пальцями шарф. Радґаттер кивнув, поки вони думали.

На мить запанувала тиша.

— Ну що ж... — бадьоро сказав Радґаттер, зчепивши руки, — лишається Ткач.

Розділ двадцять п’ятий

Того вечора, у відсирілі години після короткого дощу, який накрив місто брудною водою, розчахнулися двері Айзекового складу. Вулиця була порожньою. Все завмерло, і лиш нічне птаство та кажани коли-не-коли порушували тишу. Бликали газові ліхтарі.

Конструкт ривками покотив у глуху ніч. Його клапани й поршні були закутані в якесь ганчір’я, що приглушувало гуркотіння. Він хутко чимчикував уперед, ледь вписуючись у повороти, так швидко, наскільки це дозволяла стерта гума коліс.

Він торохтів глухими завулками повз хропіння безтямних одутлих п’янюг. Жовтяве світло гасових ріжків відбивалося на пошарпаній металевій шкурі.

Конструкт квапливо котив далі під повітряними коліями. Обсмикані клапті перистих хмар закривали випадкові повітряні судна. Конструкт, немов лозоходець у пошуках золота, кинувся до Смоли, що зиґзаґом звивалася на прадавніх каменях під містом.

Через багато годин після того, як прибиральник пробрався через Прямовисний міст до південної частини міста, коли темне небо вкрили перші плями світанку, він, похитуючись, повернувся до Борсукової Драговини. З часом він угадав вдало. Конструкт прийшов і замкнув двері за лічені хвилини до того, як Айзек повернувся зі свого відчайдушного нічного забігу в пошуках Девіда, Лін, Яґарека і Лемюеля Голуба, та і взагалі кого завгодно, хто міг би йому допомогти.

Лубламай лежав на нашвидкуруч склепаній лежанці. Зайшовши у склад, Айзек притьмом побіг до нерухомого друга, шепочучи щось заспокійливо-безпорадно. Лубламай не спав, але й не прокидався. Очі байдужо позирали вперед.

Незабаром і Девід квапливо забіг у лабораторію. Він примчав одразу після того, як навідався в одну зі своїх улюблених забігайлівок і знайшов поспіхом нашкрябану цидулу — одне з численних повідомлень, що їх Айзек залишив по всьому Новому Кробузону.

Він мовчки присів біля свого безмовного друга.

— Не можу повірити, що я тебе не зупинив, — безбарвно промовив колега.

— Заради сраного Джаббера, Девіде, думаєш мені дуже легко? Це ж я випустив цю довбану потвору...

— Обидва молодці, — відрубав Девід.

Запала мовчанка.

— Лікаря викликав?

— Найперше, що зробив. Форґіта, він живе через дорогу, я вже мав із ним справу. Я трохи причепурив Луба, обтер лице від тої гидоти... Форґіт не знав, що й думати. Притарабанив якісь інструменти, познімав бозна-скільки показників... А врешті — «біс його зна, що то таке». «Держіть у теплі, годуйте, а як не поможе, то в холоді й не давайте їсти...» Я можу попросити когось із хлопців з універу, щоб глянули на нього, але це, безнадійно...

— Що воно з ним зробило?

— Чимало, Девіде. Чимало. Питання на довбаний мільйон.

У розбите вікно постукали. Айзек з Девідом підвели очі й побачили Чая-Удвох. Той саме просунув свою негарну голову в раму.

— От бляха,— роздратовано буркнув Айзек. — Слухай, Чаю-Удвох, зараз не найкращий момент, розумієш? Давай пізніше перебалакаємо.

— Просто зазирнув, пане... — тихо промовив той голосом, дивно не схожим на його звичне верескливе кавкання. — Хотів побачить, як Лублубові ведеться.

— Що? — різко кинув Айзек, підводячись. — А тобі що?

Чай-Удвох знітився, злякано забелькотівши.

— Це не я, пане, я нічого не зділав... Прийшов глянути, як він тутечки після того, як те падло лайняче з’їло йому лице...

— Чаю-Удвох, ти був тут?

Вірм понуро кивнув і присунувсь ближче, гойдаючись посередині рами.

— Що сталося? Ми не сердимося, Чаю-Удвох, просто хочемо дізнатися, що ти бачив...

Вірм шморгнув носом і гірко похитав головою. Скривившись і відкопиливши губу, мов дитина, він вигорнув усе гамузом.

— Курвий син спускається вниз, ззаду крилюки шльопають, я аж очманів,