Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Якби там була її сестра і сказала, що їхня матінка роду померла, не дочекавшись Лін і не сказавши їй жодного слова докору чи прощення, то це б означало, що вона залишилася сама. У неї могло б розірватися серце.

Якби там не було нікого... якби підлога кишіла б лише самцями, що жили, як і годиться паразитам, — вже не розбещені безмозкі принци, а комахи, що смерділи і харчувались гноєм, — якби виявилось, що її матінки роду й сестри більше немає... тоді Лін невідомо навіщо стояла би в спорожнілому будинку. Її повернення додому було би сміховинним.

Минула година, а то й більше, і Лін повернулася спиною до напівзогнилої будівлі. Махаючи ніжками й тривожно напружуючи голову-скарабея, збентежена й самотня, вона повернулася до станції.

Вона затято боролася з меланхолією: вийшла в Круці й витратила частину величезних виплат від Пістрявого на книжки й рідкісну їжу. Вона зайшла в ексклюзивний жіночий бутик, спровокувавши уїдливий коментар власниці, — а тоді помахала Гінеями й владно указала на дві сукні. Лін дала можливість без поспіху зняти із себе мірки, бажаючи, щоб сукні настільки ж чуттєво облягали її, як і людських жінок, для котрих їх задумав дизайнер.

Вона купила обидві під цілковиту мовчанку власниці, яка скривилась, узявши гроші в хепрі.

Лін ішла по вулицях Салакуських Полів в одному зі своїх придбань — у вишуканій туманно-блакитній обтислій сукні, на фоні якої її червонувата шкіра здавалася ще темнішою. Їй важко було визначити: почувалася від цього краще чи гірше.

Вона знову вдягла цю сукню наступного ранку, коли поїхала на інший кінець міста до Айзека.

Того ранку біля причалів Келлтрі світанок зустріли оглушливим криком. Водяники-вантажники провели всю ніч, розкопуючи, формуючи, штовхаючи й розчищаючи величезні маси трансформованої води. Коли сонце зійшло, сотні з них вилізли з брудної води, зачерпуючи її великими пригорщами й кидаючи далеко від Великої Смоли.

Вони несамовито гукали й улюлюкали, піднімаючи останню тонку завісу рідини з великої канави, що викопали в річці. Вона простягалась на п’ятнадцять метрів, як не більше — величезний шмат повітря, вирізаний з річкової води, на всі двісті п’ятдесят метрів ширини річки, від берега до берега. З обох боків залишили вузенькі протоки для води, щоб річка не вийшла з берегів. На дні канави, на глибині тринадцяти метрів, річище кишіло водяниками; їхні товсті тіла ковзали одне по одному в грязюці, обережно торкаючись то одного, то іншого плаского вертикального краю води, де починалась річка. Час від часу якийсь водяник щось обговорював із товаришами, а тоді стрибав їм через голови на своїх величезних, мов у жаби, задніх ногах. Крізь стіну повітря він поринав у воду, що височіла поруч, і вистрибом вирушав на якесь невідоме завдання. Інші швидко розгладжували за ним воду, знову закріплюючи водоробку, аби їхня блокада залишалася непорушною.

У центрі канави три кремезні водяники весь час перемовлялися, а тоді стрибали чи повзли до товаришів, щоб передати інформацію, і знову повертались до обговорення. Точилися гнівні суперечки. Це були обрані лідери протестного комітету.

Коли піднялося сонце, водяники, що стояли на дні річки й уздовж берегів, розгорнули банери. На них було написано: «ВИМАГАЄМО СПРАВЕДЛИВОЇ ОПЛАТИ!», а ще: «НЕ БУДЕ ПІДВИЩЕННЯ — НЕ БУДЕ РІЧКИ».

З обох боків розлому маленькі човники обережно веслували до краю води. Моряки визирали з них так далеко, як тільки могли, оцінюючи ширину провалля. Вони роздратовано хитали головами. Водяники насміхались і тішилися.

Трохи південніше Ячмінного мосту, на самому краю порту, викопали канал. Одні кораблі чекали, коли зможуть причалити, інші — відчалити. Двома кілометрами нижче за течією в нечистих водах між Лихокраєм і Псячою Тванню торгові кораблі приструнювали своїх нервових водовірмів і ставили бойлери на низький режим. У протилежному напрямку, коло пристаней і причалів, у товстих каналах Келлтрі побіля сухих доків, капітани суден аж із Хадогу нетерпляче спостерігали за страйком водяників, які юрмились на берегах, і хвилювалися, як їм потрапити додому.

Упродовж наступних кількох годин прибули робочі люди, які зайнялися завантажуванням і розвантажуванням. Вони швидко виявили, що їхня участь нічого особливо не змінювала. Як тільки вони закінчили б роботу на кораблях, які все ще стояли в самому Келлтрі (максимум два дні праці), судна все одно не змогли б відчалити.

Нечисленні люди, які раніше вели переговори з водяниками-протестувальниками, підготувалися. О десятій ранку зо двадцять чоловіків раптом вибігли зі своїх дворів, перелізли через паркани навколо причалів і побігли до берега, де відбувався страйк водяників, які майже істерично їх підкликали. Чоловіки витягли власні плакати: «ЛЮДИ І ВОДЯНИКИ ПРОТИ НАЧАЛЬНИКІВ».

Вони приєдналися до шумних кричалок.

Упродовж наступних двох годин ситуація загострилася. Інша група людей розгорнула акцію контрпротесту в низьких стінах порту. Вони вигукували образи водяникам, називаючи їх жабами й ропухами. Вони насміхалися з людей, що підтримали протест, ганьбили їх як зрадників раси. Вони попереджали, що водяники зруйнують порт, і через це впадуть зарплати людей. Один чи двоє мали буклети Трьох Пер.

Між ними й так само запальними людьми-протестувальниками пересувалися численні збентежені, нерішучі портові робітники. Лаючись, вони знічено походжали туди-сюди. Вони слухали аргументи, що їх вигукували з обох боків.

Учасників акцій ставало більше.

На обох берегах річки, в самому Келлтрі й на південному березі Сиріацького Колодязя, збиралися натовпи, щоб подивитися на протистояння. У гущі народу шастали кількоро чоловіків і жінок, рухаючись занадто швидко, щоб їх можна було впізнати, й роздавали листівки з емблемою «Безтямного бродяги» вгорі. В них дрібним шрифтом вимагалося, щоб люди, які працювали в порту, приєдналися до водяників, бо лише так можна було добитися задоволення всіх вимог. Серед робітників-людей розходилися газети, які хтось непомітно розповсюджував.

День тривав, повітря розжарювалось, і все більше робітників почали перелазити через стіну, щоб приєднатися до протесту поруч із водяниками. Контракція теж збільшувалась, іноді дуже швидко; але по кількох годинах стало очевидним, що найбільше зросла саме кількість протестувальників.

У повітрі витала непевність. Натовп спостерігачів ставав усе запальнішим і кричав обом сторонам, аби вони щось робили. Пішов поголос, що до протестувальників вийде голова правління порту, а ще — що з’явиться сам Радґаттер.

Водяники в каньйоні, викопаному серед річки, ні на мить не припиняли підтримувати мерехтливі водяні стіни. Час від часу крізь пласкі краї проштовхувалась риба і, б’ючись, падала на землю, або ж хвилі приносили напівзатонуле сміття у несподівану прірву. Водяники закидали все назад у воду. Вони