Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
Чай-Удвох заплакав, мов дитя, розмазуючи по лицю шмарклі й сльози.
Коли приїхав Лемюель Голуб, вірм досі схлипував. Ні вмовляння, ні погрози разом із піддобрюванням не могли його заспокоїти. Урешті він заснув, закутавшись у вивацькану в шмарклі ковдру, геть як виснажене людське дитя.
— Я прийшов тихцем. А з твого повідомлення видно, що справа серйозна і я не за просто так заскочу до твоєї хати. — Лемюель глянув на Айзека допитливо.
— Ну тебе в сраку, клятий спекулянте, — вибухнув Айзек. — Оце і все, що тебе турбує? Ти своє отримаєш, не переживай. Так краще? А тепер слухай... на декого напало дещо, що вилупилося з однієї з лялечок, яку ти мені дістав, і нам слід зупинити його, доки воно не дісталося до ще когось, а тому треба більше про це знати. Найперше, слід негайно винюхати, звідки воно взагалі взялося. Ти зі мною, приятелю?
Лемюеля аніскільки не сколихнув Айзеків спалах.
— Ти мені не дорікай... — почав було він, та Айзек перебив, роздратовано тиркнувши.
— Та ніхто тобі не дорікає, ідіоте! Геть навпаки. Я про те, що ти занадто добрий бізнесмен, щоб не вести облік. Ми ж обидва знаємо, що все проходить через тебе... Тому треба, щоб ти дізнався ім’я того, в кого найперш з’явилася здорова товста гусінь. Така дебела, чудернацької барви. Було таке?
— Щось ніби пригадую.
— От і чудово. — Айзек трохи заспокоївся. Провів долонею по обличчю й тяжко зітхнув. — Лемюелю, треба твоя поміч, — просто сказав він. — Я ж платитиму... Прошу, поможи.
Він розплющив очі й подивився на Лемюеля.
— Може, паскуда вже й подохла. Може, вона одноденка. Може, Луб прокинеться завтра радий та веселий. Але, може, й ні. Тож я хочу знати таке. Перше: — він загнув товстенького пальця, — як витягти Лубламая з цього; друге: що це за тварюка, оскільки єдиний опис, який маємо, дещо ненадійний. — І глипнув на вірма, який саме спав собі в куточку. — І третє: як знайти вилупка.
Лемюель дивився на нього незворушно. Повільно, демонстративно витяг з кишені табакерку й зробив понюшку. Кулаки Айзека стискалися й розтискалися.
— Гаразд, — тихо промовив Лемюель, поклавши назад в кишеню інкрустовану коробочку, й повільно кивнув. — Побачимо, чим я зможу зарадити. Я буду на зв’язку. Але я не благодійник, Айзеку. Я бізнесмен, а ти — замовник. І я за це щось візьму. Виставлю тобі потім рахунок, добре?
Айзек безсило кивнув. У голосі Лемюеля не було ні злоби, ні ворожості чи жовчі. Він просто озвучив справжні причини свого доброчинства. Айзек знав: якби хтось заплатив більшу суму, щоб зберегти інформацію про постачальника личинки в таємниці, Лемюель згодився б.
— Пане мер.
Еліза Стем-Фульхер, хитаючись, зайшла в палату Лемквіст. Радґаттер кинув питальний погляд. Вона гепнула перед ним тоненьку газету.
— У нас є зачіпка.
Прокинувшись, Чай-Удвох полетів геть після того, як Девід з Айзеком заспокоїли його, що ніхто не вважає його винним. Надвечір тяжкий брунатний спокій ліг на склад на Веслярському шляху.
Девід проштовхував по ложечці густого фруктового пюре Лубламаєві в рот і пальцями масажував горло друга, щоб їжа пройшла далі. Айзек апатично походжав з кута в куток. Він сподівався, що Лін вернеться додому, знайде записку, котру пришпилив до її дверей учора ввечері, і прийде до нього. Якби не його почерк, думав він собі, вона, певно, подумала б, що то якийсь жарт. Щоб Айзек та запросив її до своєї хати-лабораторії? Нечувано. Йому необхідно було побачитися з нею, та їхати не ризикнув — боявся пропустити якусь життєво важливу зміну в стані Лубламая чи негайні новини.
Розчахнулися двері. Айзек з Девідом різко підвели голови.
Перед ними стояв Яґарек.
Айзек остовпів. Уперше Яґарек явився, коли Девід (і Лубламай, звісно, але його насилу можна було враховувати) був у кімнаті. Девід витріщився на ґаруду й на брудне рам’я, котрим той прикривав несправжні крила.
— Яґу, старий, — вичавив Айзек. — Проходь, знайомся — це Девід... У нас тут невеличка катастрофа... — Він важко поплівся до дверей.
Яґарек стояв на порозі, чекав, доки Айзек підійде достатньо близько, щоб почути його шепіт, схожий на здушений пташиний клекіт.
— Я би не прийшов, Ґрімнебуліне. Я не бажаю, щоб мене бачили...
Айзекові вривався терпець. Він уже було відкрив рота відповісти, та Яґарек продовжив.
— Я чув... чув дещо. Я відчув... покров скорботи над цим домом. Ні ти, ні твої друзі не виходили звідси весь день.
В Айзека вихопився короткий смішок.
— Так ти вичікував? Доки все не стихне, щоб нічого не загрожувало дорогоцінній анонімності... — Він напружився, спробував заспокоїтися. — Слухай, у нас тут реальна біда, і я не маю ні часу, ні бажання... ходити навколо тебе навшпиньки. Боюся, наш проект доведеться призупинити до пори...
Яґарек втягнув повітря й слабко викрикнув.
— Ти не можеш, — хрипко промовив він. — Ти не можеш мене залишити...
— Дідько! — Айзек сіпнув Яґарека за руку й потяг до дверей. — Дивись!
Він покрокував до лежанки, де уривчасто дихав, пускав слину і витріщався в стелю Лубламай, і штовхнув Яґарека поперед себе. Стусан був сильний, але не грубий. Ґаруди — міцні й жилаві, сильніші, аніж виглядають, але зі своїми порожнистими кістками й тонкою плоттю не могли зрівнятися з дебелим чоловіком. Та не тому Айзек стримував себе. Атмосфера між ними була дражлива, проте не отруйна. Учений відчував, що Яґарекові й самому хотілося побачити причину раптової напруженості, навіть якщо доведеться поступитися своїм зароком не показуватися будь-кому на очі.
Айзек показав на Лубламая. Девід позирав на ґаруду. Яґарек не звертав на нього уваги.
— Ця блядська гусінь, що я тобі показував, — промовив Айзек, — перетворилася на паскудь, яка зробила таке з моїм другом. Бачив колись щось подібне?
Яґарек повільно похитав головою.
— Тому бач, — тяжко промовив Айзек, — боюся, доки я не зрозумію, що в ім’я Джабберової сраки я випустив ширяти в місті, доки не приведу Лубламая до тями, боюся, що
