Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Коридор був плутаним. Якщо подивитися з одного боку, він видавався довжелезним, з іншого ж — майже карликовим. Де-не-де з нього виходили короткі відгалуження, що вели до інших, менших посольств, шафок чи забитих дошками вікон. В кінці головного коридору, після посольства лангустів, Радґаттер звернув в один із цих маленьких проходів. Шлях був коротким, але звивистим, зі стелею, що загрозливо нависала все нижче через якісь сходи на горішньому поверсі, а закінчувався маленькими дверима без написів.

Радґаттер озирнувся, щоб переконатися, що за ним і його супутниками ніхто не стежить. Видно було лише маленьку частину проходу, і вони справді були самі.

Вансетті саме діставав із кишень крейду й кольорові воскові олівці. Він витягнув з кишеньки щось, схоже на годинник, і відкрив його. Циферблат був розділений на численні складні секції. На ньому було сім стрілок різної довжини.

— Треба враховувати змінні, мере, — пробурмотів Вансетті, вивчаючи химерні показники пристрою. Здавалось, він говорить швидше до себе, ніж до Радґаттера чи інших. — На сьогодні прогноз поганенький... По ефіру пересувається фронт високого тиску. Може виштовхнути енергетичну грозу з будь-якого місця безодні вгору по нуль-простору. Прогноз на прикордонних смугах теж паршивий. Хмм... — Вансетті нашкрябав на звороті блокнота якісь розрахунки. — Гаразд, — раптом випалив він і глянув на політиків.

Карсист почав малювати химерні, стилізовані знаки на цупких шматочках паперу, тоді по черзі відірвав їх і дав Стем-Фульхер, Радґаттеру, Рятую і нарешті останній лишив собі.

— Притисніть їх до серця, — мимохідь сказав він, засунувши свій у сорочку. — Так, щоб символ був назовні.

Він одкрив свою пошарпану валізу й витягнув кілька об’ємних керамічних діодів. Потім став у центр групи й вручив по одному своїм супутникам.

— Берете лівою рукою, і не впустіть... — а тоді він міцно обмотав їх мідним дротом і причепив до заводного ручного мотора, що витягнув із валізи. Він знов перевірив показники на своєму химерному пристрої, пересунув ручки та з’єднання на двигуні.

— Добро, тепер всім приготуватися, — сказав чоловічок і натиснув на вмикач, який приводив у дію заводний двигун.

Уздовж дротів, між неоковирними діодами, вибухнули маленькі дуги енергії. Всі четверо опинилися в маленькому трикутнику струму. В них помітно наїжачилось волосся. Радґаттер тихо вилаявся.

— Цього вистачить на півгодини, — швидко сказав Вансетті. — Не затримуйтесь, гаразд?

Радґаттер потягнувся правою рукою й відчинив двері. Всі четверо почовгали вперед, не виходячи з трикутника, залишаючись на тій самій відстані одне від одного. Стем-Фульхер зачинила за собою двері.

У кімнаті панувала цілковита темрява. Єдиним джерелом світла було легке, розсіяне сяйво від потоків енергії, аж поки Вансетті повісив двигун на шию за мотузок і запалив свічку. В її слабенькому світлі люди побачили, що кімната була десь три з половиною на три метри, запилюжена й цілком порожня, за винятком старого письмового столу й крісла біля дальньої стіни; коло дверей тихо гудів бойлер. Не було жодних вікон, полиць, взагалі нічого іншого. Повітря стояло дуже сперте.

З валізи Вансетті видобув незвичайний ручний пристрій. Він являв собою плутанину дротів і металу, вузли різнобарвного скла — складні й виготовлені з любов’ю. Для чого він призначався — залишалось загадкою. Вансетті нахилився, на мить вийшовши з кола, і підключив вхідний клапан до бойлера біля дверей. Він пересунув важіль угорі маленького пристрою, який почав гудіти й миготіти вогнями.

— Звісно ж, у давні часи, до того, як я почав цим займатися, треба було використовувати живу жертву, — пояснив він, розмотуючи туге кільце дроту з нижнього боку машини. — Але ж ми не дикуни, правда ж? Наука — чудова річ. Це крихітне щастя, — він з гордістю поплескав пристрій, — це підсилювач. Він збільшує енергію, котру видає цей двигун, у двісті-двісті десять разів і перетворює її на форму астральної енергії. Потім вона проходить по дротах, ось так... — Вансетті закинув нерозмотаний дріт у дальній куток крихітної кімнати, за стіл. — І готово! Жертвоприношення без жертви!

Він тріумфально всміхнувся, а тоді взявся за рукоятки й перемикачі маленького двигуна та почав з превеликою увагою їх повертати й натискати.

— І ніяких дурних мов теж не треба вчити, — пробурмотів він. — Тепер прикликання автоматичне. Ми ж насправді нікуди не йдемо, розумієте? — раптом він заговорив гучніше. — Ми не мандруємо безоднею, і в нас немає й близько стільки енергії, щоб виконати справжній трансплантропічний стрибок. Ми лише заглядаємо крізь крихітне віконечко, дозволяючи Пекельникам прийти до нас. Але простір кімнати якийсь час буде нестабільним, тому залишайтесь у захисному кордоні і не клейте дурня. Ясно?

Пальці Вансетті пробіглися по коробці. Дві-три хвилини нічого не відбувалося. Не було нічого, крім спеки й грюкоту від бойлера, стукотіння й завивання маленької машинки в руках Вансетті. Радґаттер нетерпляче пристукував ногою по підлозі.

А тоді в кімнатці почало відчутно теплішати.

Відчувся глибокий, інфразвуковий тремор. Натяк на коричнювате світло й маслянистий дим. Звуки стали приглушеними, а тоді раптом різкими.

На якусь мить людей збило з пантелику відчуття, що їх щось тягне, а по всіх поверхнях промерехтіло червоне світло, котре постійно рухалось, наче крізь криваву воду.

Щось затріпотіло. Радґаттер підвів очі, які запекло через повітря, що раптом здалося густим і дуже сухим.

За столом з’явився кремезний чоловік у бездоганному темному костюмі.

Він повільно подався вперед, обпираючись ліктями на папери, що тепер укривали стіл. Він чекав.

Вансетті поглянув через плече Рятуя й великим пальцем указав на новоприбулого.

— Його Пекельна Високоповажність, — оголосив він, — посол Пекла.

— Мере Радґаттер, — сказав демон приємним низьким голосом. — Радий знову вас бачити. Я тут документами займався.

Люди дещо знічено підвели очі.

Голос посла відлунював: за півсекунди після того як він говорив слова повторювалися жахливим криком нескінченних тортур. Крики були не гучні — ледь долинали з-за стін кімнати, наче вони злітали довгим шляхом крізь неземну спеку з якоїсь канави на підлозі Пекла.

— Як я можу вам допомогти? — продовжив він («Як я можу вам допомогти?» — почулося бездушне, нещасне виття). — Усе ще намагаєтесь дізнатися, чи приєднаєтесь до нас, коли настане ваш час? — посол злегка всміхнувся.

Радґаттер усміхнувся у відповідь і похитав головою.

— Ви знаєте, що я про