Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Пороблений силкувався зрушити з місця, не зводив очей із дзеркал, проте істота легко увійшла в його поле зору. Те, що було видно лише краєм ока, стало мінливим полем, від якого нікуди було тікати, і чоловік здався, поглянув на ті крила, що пульсували барвами. Він відкрив рот і боязко здригнувся. А тоді опустив свою руку-рушницю.

Помахом кінцівки істота зачинила двері. Вона стояла перед чотирма завороженими чоловіками й стікала слиною. Несамовитий заклик ув’язнених перервав її голод та присоромив. Вона потягнулася до чоловіків і повернула їх так, щоб кожен стояв навпроти однієї ув’язненої нетлі.

Ту крихітну мить, що чоловіки не дивилися на крила, їхня свідомість ледь ухопилася за свободу, але від неймовірного видовища — чотирьох пар мінливих крил — вони втратили контроль над собою.

Стоячи позаду, непроханий гість по черзі штовхнув кожного з чоловіків до величезних крилатих істот, котрі з жадобою потягнулися до них короткими вільними кінцівками, якими могли ухопитися за здобич.

Створіння харчувалися.

Одне із них намацало ключі на рівні металевого пояса й відірвало їх від одягу чоловіка. Щойно воно доїло, обережно потягнулося й акуратно просунуло ключ у замок болта, що його стримував.

Знадобилося чотири спроби — пальці стискали незнайомий ключ, повертали його під незручним кутом — але створіння звільнилося. Воно повернулося до кожного з товаришів і повторило процес, аж поки всі полонені не були на волі.

Одне за одним вони пошкандибали на інший бік кімнати до рваної рани вікна. Вони спинились і похилилися на цеглу, щоб підготувати атрофовані м’язи, широко розправили свої неймовірні крила й вилетіли надвір, геть від нудотної сухої енергетики, що ніби струмувала від Ребер. Останнім вилетів новоприбулий.

Він плентався позаду товаришів — навіть виснажені й скалічені, вони летіли швидше за нього. Колуючи високо в небі, створіння причікували на свого родака. Зона сприйняття для них розширювалася, даючи змогу ловити нові враження й відчуття, що стікалися звідусіль.

Коли їхній боязкий визволитель урешті наздогнав гурт, вони трохи розсунулись, даючи товаришу місце. Вони летіли разом, ділячись відчуттями, жадібно лижучи повітря.

Вони пливли повітрям на північ, у напрямку Вокзалу на вулиці Відчаю. Істоти повільно оберталися — п’ятеро, як п’ять ліній міської залізниці, — а знизу їх підтримувала величезна вульгарна урбаністична маса, плодючий мурашник, якого ніхто з їхнього виду досі не знав. Вони коливалися над ним у повітряних потоках, вимахуючи крилами, з трепетом вбираючи звуки й енергію гуркітливого міста.

Де б вони не були, в кожній частині міста, на кожному темному мості, у кожному п’ятисотлітньому маєтку, на кожному гамірному базарі, на кожному гротескному бетонному складі, і вежі, і житловому човні, у всіх убогих нетрях і в кожному доглянутому парку було повно їжі.

Це були джунглі без хижаків. Мисливські угіддя.

Розділ двадцять третій

Щось у дверях Айзекового складу не давало йому пройти. Він стиха лайнувся й відіпхнув заваду.

Це був вечір наступного дня після його успіху, який учений вже охрестив своїм «сирним моментом». Він дуже зрадів, коли напередодні увечері застав Лін удома. Явно втомлена, вона все ж раділа не менше від нього. Вони провели в ліжку години зо три, а далі посунули в «Годинник і півник».

Це була на диво ідеальна ніч. Усі, кого Айзек бажав побачити, зібралися в Салакуських Полях і заскочили до «Годинника і півника» на порцію лобстерів, пропустити віскі чи шоколаду, приправленого місцевими наркотиками. У їхній кліці з’явилося декілька новаків, серед яких і Мейбет Сандер, котру пробачили за те, що виграла приз Шінтакоста. Натомість вона милостиво ігнорувала в’їдливі коментарі, якими їй дорікала Дерхан в газеті, а інші — в очі.

Лін розслабилася в компанії друзів, хоч і сум її, здавалося, радше трохи втих, аніж розсіявся повністю. Айзек знов ув’язався в одну з їхніх стишених суперечок з Дерхан, котра тихцем тицьнула йому останній випуск «ББ». Компанія сперечалася, жувала, жбурлялася їжею майже до другої ночі, коли Айзек з Лін вже вернулися до ліжка й сну в теплому сплетінні обіймів.

За сніданком він розповів їй про тріумф із кризовою машиною. Лін не до кінця усвідомила масштаб досягнення, але їй можна було це простити. Вона бачила, що він ще ніколи не був таким схвильованим, і з усіх сил намагалася виказати жвавий інтерес. Для Айзека ж викласти грубий кістяк проекту в якнайменш наукових словах було певним зрушенням, якого він очікував. Тепер недавні події все менше здавалися якимось абсурдним сном. Пояснюючи все Лін, він усвідомив потенційні хиби і як їх усунути.

Айзек з Лін ніжно попрощалися, пообіцявши одне одному не розлучатися так надовго знову.

А зараз Айзек не міг пройти у свій склад.

— Лубе! Девіде! Та що у вас там в чорта робиться? — гаркнув він і знову наліг на двері.

Двері ледь-ледь піддалися, і крізь вузьку шпарину можна було побачити шмат залитого сонцем інтер’єру. І частину того, що не давало відчинити двері.

Це була рука.

До обличчя шугнула кров.

«Джаббере милий!» — почув ніби збоку свій зойк, усім тілом навалившись на двері. Урешті вони відчинилися.

На порозі ницьма лежав Лубламай. Айзек став навколішки біля голови друга й почув, як десь поруч, біля конструкта, сопе Щирозубка. Вона була нажахана.

Айзек перевернув чоловіка на спину й полегшено зітхнув, відчувши, що той теплий, почувши його диханння.

— Прокинься, Лубе! — рявкнув він.

Очі Лубламая вже були розплющені. Айзек нажахано сахнувся від бездумного погляду.

— Лубе?.. — прошепотів він.

Біля підборіддя Лубламая набігла калюжка слини, стікаючи мокрою доріжкою по запилюженій шкірі. Він лежав, мов лантух, не ворушачись. Айзек помацав шию друга. Пульс був рівний. Лубламай робив глибокий вдих, затримував подих, потім повільно видихав. Здавалося, ніби чоловік спав.

Та від безглуздого пустого погляду друга Айзека кидало в піт. Він помахав рукою перед Лубламаєвими очима, але реакції не було. Легенько ляснув по щоках, потім сильніше. Ніби збоку почув, як викрикує Лубламаєве ім’я.

Його голова метлялася з боку на бік, мов мішок з камінням.

Айзек відчув на долоні щось липке й холодне. Лубламаєву руку вкривав тонкий шар прозорої клейкої речовини. Айзек понюхав свою долоню й скривився, відчувши слабкий запах лимонів і гнилі. У голові моментально закрутилося.

Айзек ковзнув пальцями по обличчю Лубламая й помітив, що шкіра навколо рота й носа слизька й липка від слизу, який Айзек спершу прийняв за слину.

Ні крики, ні ляпаси, ні вмовляння не могли