Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Коли Айзек врешті підвів очі й огледів кімнату, то побачив, що вікно біля Лубламаєвого столу відчинене, шиба вибита, а підвіконня встеляли друзки від дерев’яної віконниці. Він устав і підбіг до віконної рами, але ні всередині, ні ззовні нічого незвичайного не помітив.

Він бігав з кута в куток під своєю підвісною лабораторією, метаючись від Лубламаєвого до Девідового сектору кімнати, шепчучи щось безглуздо-заспокійливе нажаханій Щирозубці, шукаючи сліди непроханих гостей. Врешті усвідомив, що жахний здогад явився йому дещо раніше і весь цей час зло щирився з потаємного закамарку мозку. Айзек зупинився. Повільно звів очі й, похоловши, глянув на свою підвісну платформу.

Оманливий спокій укрив його, мов сніг. Ноги мимохіть клигали до дерев’яних сходів. Повернувши голову, він побачив, як борсучиха сторожко принюхується до Лубламая, дедалі сміліючи від того, що тепер не сама.

Айзеку все бачилося уповільнено. Він ніби ступав у крижаній воді.

Сходинка за сходинкою. Він не відчув подиву, тільки похмуре передчуття, побачивши калюжки дивної рідини на кожній сходині й свіжі подряпини, залишені якимсь гострим пазуром. Учений почув, як власне серце пульсує з нарочитим спокоєм і подумав, чи він раптом не заціпенів від шоку.

Та коли ступив на останній східець і побачив перекинуту клітку з погнутими зісподу металевими прутами, розполовинену пусту лялечку й витеклу з неї річечку темного соку, Айзек здригнувся від свого здушеного крику та відчув, як знерухомлене тіло тремтить і вкривається сиротами. Жах кружляв у ньому й навколо нього, як чорнильна пляма на воді.

— О боже, боже... — шепотів він сухими тремтячими губами. — Джаббере, що ж я натворив?

Новокробузонські вартові не любили діяти відкрито. Вони з’являлися вночі у своїй темній уніформі, щоб виконувати належні обов’язки, як-от виловлювати з річок трупи. Їхні дирижаблі й капсули кружляли й дзуміли над містом з нікому не відомою метою. До їхніх веж було не підступатися.

Варта, що складалася з військової оборони Нового Кробузона та внутрішніх наглядових агентів, надворі показувалися тільки в уніформі — сумнозвісних масках, в темній броні, з щитами й кремінними рушницями, коли треба було патрулювати якісь важливі локації чи у неспокійний час. Вони відкрито носили свої кольори під час Піратських Воєн та заколотів Сакрамунді, коли міському спокою загрожували внутрішні чи зовнішні вороги.

У щоденній роботі вони покладалися на власну репутацію, а також широку мережу донощиків (винагорода за інформацію була вельми щедрою) та офіцерів у цивільному. Чоловік, що попиває собі кассіс у кафе, старенька, обвішана клунками, чи службовець з накрохмаленим комірцем і лискучими черевиками могли зненацька витягти з невидимих складок одягу каптур і хутко накинути на себе, а відтак, дістаючи зі схованої під одягом кобури дебелу кременівку, йти в саму гущу злочинного світу. Коли кишеньковий злодій тікав від ошелешеної жертви, який-небудь здоровань з пишними вусами (певне що накладними, як почнуть згадувати всі уже потім, і як раніше не здогадалися?) брав того за барки й щезав із ним у натовпі чи у вартовій вежі.

Опісля жоден свідок не міг сказати точно, як виглядали ті агенти у цивільному вбранні. І ніхто й ніколи не бачив того службовця чи дебелого дядька, чи будь-кого з них у тій частині міста.

Порядок тримався на всеохопному страхові.

Була четверта ранку, коли проститутку та її клієнта знайшли в Борсуковій Драговині. Двоє чоловіків ішли темною вуличкою, запхнувши руки в кишені та безтурботно задерши голови, і раптом стали, побачивши зіжмакані тіні у тьмяному світлі газового ліхтаря. Їхня поведінка різко змінилася. Чоловіки роззирнулися й припустили до провулка.

Вони знайшли очманілу пару. Ті лежали навхрест, очі скляні й пусті, уривчасте дихання пахло підгнилими лимонами. Штани й труси чоловіка були спущені донизу, відкриваючи зморщений член. Одяг жінки — спідниця з потайним прорізом, що їх часто носять проститутки, аби швидше закінчити свою роботу, — лишився цілим. Коли новоприбулі не змогли їх розштовхати, один чоловік залишився з німими тілами, а другий щез у темряві. Обидва накинули на голови каптури.

Перегодя під’їхав чорний екіпаж, який тягнули два велетенські Пороблені з рогами й іклами, що зблискували слиною. Невелика група варти у формі скочила на землю й мовчки затягла сонні тіла у пітьму кеба, який зірвався й помчав до Штиря, що височів над усім містом.

Ті два чоловіки зосталися. Вони почекали, доки екіпаж щезне з виду по мощених вулицях плутаного кварталу. Потім обережно роззирнулися, окинули оком підсліпувате бликання з-поза будинків, подзьобаних стін і тонконогих дерев у фруктових садах. Задоволені, що залишилися непоміченими, вони зняли каптури й запхали руки назад у кишені. Вони раптово перетекли в інші ролі: безтурботно сміялися й люб’язно балакали, продовжуючи нести свою непомітну нічну варту.

У катакомбах під Штирем знайдену парочку намагалися збудити стусанами, ляпасами, криками й умовляннями. Рано-вранці їх оглянув вартовий науковець і нашкрябав попередній рапорт.

Усі розгублено чухмарили потилиці.

Рапорт разом з інформацією про інші незвичайні чи серйозні злочини послали вгору, на передостанній поверх Штиря. Звіти хутко направлялися уздовж крученого коридору без вікон до кабінету міністра внутрішніх справ. Прибули вчасно, о пів на десяту.

О десятій дванадцять у печеристій станції вартових капсул, що займала весь горішній поверх Штиря, владно забамкала переговорна труба. Молодий черговий сержант стояв у іншому кінці кімнати й ремонтував надтріснуту фару капсули, що звисала, як і десятки інших, зі складного плетива повітряних колій, сплутаних-схрещених під високою стелею. Таке хитросплетіння колій дозволяло капсулам, не заважаючи одна одній, маневрувати на тій чи іншій із семи повітряних доріг, що радіально розбігалися крізь велетенські отвори, рівненько розподілені по всій зовнішній стіні. Рейки тяглися ген далі, над грандіозним ликом Нового Кробузона.

Звідти, де він стояв, сержант бачив, як повітряна рейка входить у вартову вежу в Шеці на милю на південний захід, а потім вигулькує над нею. Побачив також, як від вежі відділяється капсула і мчить над безладною громадою будинків, майже на рівні його очей, до Смоли, що текла звивисто на південь.

Він підвів очі, оскільки бемкання не вгавало, і, зрозумівши, яка труба вимагала уваги, лайнувся й кинувся через всю кімнату. Позаду хляпали поли хутряної одежі. На такій височині, у відкритій кімнаті, що слугувала гігантським вітряним тунелем, навіть улітку було холодно. Хлопець зірвав заглушку з мідної труби й гаркнув:

— Слухаю, міністре внутрішніх справ!

Пролунав ледь чутний, спотворений подорожжю крученим металом голос.

— Приготуй мою капсулу негайно. Я їду на Страк.

Двері до палати Лемквіста, кабінету мера в Парламенті, були велетенські й обшиті стрічками заліза. Перед ними