Українська література » Фентезі » Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Читаємо онлайн Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
спостереження, а натомість зробив релігійний жест та прошепотів молитву до Солентона, щоб той його захистив.

Упіймавши висхідний потік повітря, хвилю відчуттів з Вокзалу на вулиці Відчаю, летюче створіння розслабилось і дозволило струменю потягнути його за собою, аж поки не опинилось ген над містом. Воно повільно повернулось, струснувши крилами, і спробувало зорієнтуватися на новій території.

Воно помітило стрічку ріки. Відчуло потоки різних енергій із різних ділянок міста. Воно відчуло місто у миготливій послідовності різних станів. Зосередженостей на їжі. На прихистку.

Створіння прагнуло ще одного. Знайти собі подібних.

Воно було соціальним. Народившись удруге, воно відчувало жагу до товариства. Воно висолопило язик і спробувало на смак різке повітря, шукаючи щось подібне на себе.

Істота здригнулась.

Вона ледь-ледь вловлювала щось слабке на сході. Вона відчувала зневіру. Співпереживала аж до тремтіння в крилах.

Вона описала в повітрі дугу й попрямувала туди, звідки прилетіла. Цього разу вона рухалась трохи північніше, пролітаючи над парками й елегантними старими будівлями Ґідду й Ладміду. Ребра височезними уламками стирчали на півдні, й істота відчула нудотну тривогу від вигляду тих навислих кісток. Сила, що вони випромінювали в небо, була їй зовсім не до смаку. Але з цим хвилюванням боролось глибоко вкорінене співчуття до свого виду, запах якого все підсилювався з наближенням до великого скелета.

Істота обережно знизилась. Вона наближалась околясом, з півночі й сходу. Вона низько, напружено пролетіла під підвісною колією, що простягалась на північ від вартової вежі Пагорба Моґ до такої самої в Хнумі. Вона тінню пролетіла слідом за поїздом на Правій лінії, котрий прямував на схід, ковзаючи брудними потоками теплого повітря, що він вивергав у повітря. Тоді вона низькою дугою облетіла вежу Пагорба Моґ та північний край промислової зони Відлунної Трясовини. Істота наблизилась до високої залізниці Кістяного Міста; хай як вона щулилась від енергії Ребер, усе ж вперто продовжувала йти на запах своїх товаришів.

Вона пурхала з даху на дах, безсоромно висовуючи язик, відстежуючи слід. Коли-не-коли вітерець від її крил збивав з голови якогось перехожого капелюх чи виривав газету, й вони підводили очі. Якщо хтось і бачив темну постать, що на мить над ними нависала, перш ніж зникнути, він здригався і поспішав далі або ж супився та відмовлявся вірити своїм очам.

Поволі пересуваючись повітрям, крилате створіння так і залишало язик зовні. Воно ним послуговувалось, як пес-шукач послуговувався би носом. Воно пролетіло над хвилястим силуетом дахів, який немов скріплювали Ребра. Лижучи повітря, воно відстежувало ледь відчутний слід.

А тоді створіння перетнуло ауру великої, вкритої бітумом будівлі на порожній вулиці, і його язик сіпнувся, як батіг. Воно прискорилось, дугою злетіло та знов опустилося, завершуючи петлю елегантним приземленням на просмоленому даху. Там, в дальньому куті, під стелею... Звідти просочувався запах його виду, як морська вода крізь губку...

Воно пошкреблось по дошках, стискаючи свої незвичайні кінцівки. З нього струмувала запопадливість, і на якусь бентежну мить його одноплемінники розгубилися, реагуючи на присутність собі подібного. Але потім їхнє розпливчасте горе стало гарячковим: і благання, і радість, і вимога свободи поєдналися з холодними й точними вказівками, що робити.

Істота підійшла до краю даху і спустилася, частково тримаючись за стіну, частково помагаючи собі крильми, аж поки не причепилась до краю запечатаного вікна за дванадцять метрів над тротуаром. Скло було зафарбоване й непрозоре. Воно щохвилини зловісно вібрувало під тиском зісередини.

Істота на підвіконні швидко провела пальцями, а тоді одним рухом відірвала раму — на місці вікна залишилась огидна рана. Вона з оглушливим шумом упустила скло, що вже тріскало, і зайшла до темного горища.

Приміщення було велике й голе. З іншого боку закиданої сміттям кімнати долинала хвиля радощів і застережень.

Навпроти новоприбулого створіння були чотири таких самих. На їхньому фоні воно здавалося маленьким; поряд із величною впорядкованістю їхніх кінцівок його власні були немов недорозвинутими. Одноплемінники були прикуті до стіни величезними металевими ободами навколо пояса й кількох кінцівок. Крила кожного були розкриті й розпластані по стіні, їхня розцвітка була такою ж неповторною, як і в новоприбулого. Під гузном кожного бранця стояло відро.

Якусь мить щойно прибула істота спробувала потягнути металеві пояси, однак відразу зрозуміла, що зламати їх не вдасться. Один з тих, які були прикуті до стіни, зашипів на розчарованого товариша, владно закликавши до послуху. Він усе висловив у потоці психічного щебету.

Вільна, тепер непримітна істота відійшла, як їй наказали, й почала вичікувати.

У звичайній звуковій площині з вулиці внизу, куди впало розтрощене вікно, долітали крики. На нижчому поверсі всередині самої будівлі почувся збентежений шум. З коридору за дверима долинули звуки бігу. Крізь деревину просочувалися уривки розмов.

«...всередині...»

«...зайшло?»

«...дзеркала, не...»

Істота відійшла від своєї поневоленої родини й заховалася серед тіней у дальньому куті кімнати, за дверима. Вона склала крила й завмерла в очікуванні.

За дверима відсунули засуви. Мить вагань — і двері розчахнулися, впускаючи чотирьох озброєних чоловіків, що з’являлися один за одним. Усі вони дивились у протилежному напрямку від ув’язнених істот. У двох були важкі кременівки, заряджені й наготовлені. Двоє були Пороблені. У лівій руці вони тримали пістолети, однак із правого плеча у них висувалися величезні металеві дула, що розширялися на кінцях, як мушкетони. Вони сторожко тримали їх напоготові й пильно вдивлялися у дзеркала, підвішені до металевих шоломів.

Ті двоє, в яких були звичайні рушниці, теж мали дзеркальні шоломи, але вони дивилися не на дзеркала, а на темряву прямо попереду.

— Чотири нетлі, всі на місці! — вигукнув, дивлячись у дзеркало, один із Пороблених з дивною рукою-рушницею, спрямованою назад.

— Тут нічого, — відповів один із чоловіків, що дивились у темряву біля зруйнованого віконного отвору, проте на цих словах новоприбула істота вийшла із тіні й розправила свої неймовірні крила.

Обоє з тих, що дивилися вперед, вже було відкрили рот, щоб закричати зі страху.

— О Джаббере, бляха, тільки не це... — вдалося видушити одному з них, а тоді обоє затихли, дивлячись, як візерунки на крилах істоти почали клубочитися, мов безжальний бляклий калейдоскоп.

— Якого хріна?.. — почав один із Пороблених, швидко поглянувши по-перед себе. Його обличчя перемінилося від жаху, та стогін швидко зійшов нанівець, коли на очі потрапили крила створіння.

Останній Пороблений вигукнув імена товаришів і схлипнув, почувши, як вони впустили зброю. Краєм ока він ледь бачив силует істоти. Вона відчувала його жах. Почала поволі наближатися, надсилаючи заспокійливе шепотіння в емоційному векторі. У свідомості чоловіка по-ідіотськи зациклилась єдина фраза: «Вона

Відгуки про книгу Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: