Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Доки Чай-Удвох спробував чкурнути повз Лубламая, а той, задкуючи і прикипівши очима до жахіття в дзеркалі, намагався відкрити рота й закричати, істота на горішній сходинці розправила крила.

Чотири темносукняні опахала шерхотіли за спиною, складалися й розгорталися, ганяючи повітря та розпускаючись у широкі складки пістрявої плоті неймовірних розмірів: це було схоже на те, як тріпоче прапор чи розтискаються зігнуті в кулак пальці.

Здавалося, масивні фальці тугої шкіри заповнили собою все приміщення. Крила були неправильної, хаотичної форми, із несподіваними виткими узорами, проте ідеально симетричні, немов на аркуш паперу хлюпнути атраментом чи фарбою, а потім скласти його удвоє.

А на тих колосальних площинах виднілися темні цятки, грубі візерунки, що, здавалося, ледь мерехтіли, поки Лубламай дивився, а Чай-Удвох, скиглячи, рвався до дверей. Крила створіння мінилися кольорами — опівнічними, могильними, синяво-чорними, брунатно-чорними, криваво-чорними. А потім візерунки справді замерехтіли, тіні заворушилися, наче амеби під лінзою мікроскопа, чи то як олія на воді, орнаменти на лівому й правому крилі, все ще ідеально симетричні, рухалися в гіпнотично млявому темпі, поступово прискорюючись. Лубламаєве обличчя скривилося гримасою. Спина свербіла від нервового відчуття, що тварюка стоїть позаду. Чоловік розвернувся й втупився очима в мінливі барви, присмеркову пишноту...

...і Лубламай вже не думав кричати, тільки дивився, як темна розцвітка мінилася й вирувала на поверхні крил. Це нагадувало буремні нічні хмари, що відбиваються у дзеркалі води.

Чай-Удвох заголосив. Він повернувся й побачив, як істота, розправляючи крила, спускається сходами. Увагу перехопили мінливі узори, тож вірм, розкривши рота, витріщився на них.

Темні абстракції на крилах манливо мінилися.

Чай-Удвох з Лубламаєм мовчки тремтіли, заворожено вдивляючись у магнетичні крила.

Істота принюхалася.

Вона кинула швидкий погляд на вірма й відкрила рота, але з того була б надто дрібна пожива. Тоді, не складаючи магічних крил, повернула голову до Лубламая. Вона голодно завила безгучним виском, від якого Щирозубка, напівмертва від жаху, жалібно заскавчала. Борсучиха зіщулилася в тіні притуленого в кутку нерухомого конструкта; в його лінзах маяли дивні тіні. Повітря гуділо від Лубламаєвого смачного запаху. Істота стікала слиною, скажено била крильми, Лубламаїв запах усе міцнішав. Істота вистромила страховищного язика й рушила вперед, легко відкинувши вірма зі свого шляху.

Крилата почвара вхопила Лубламая у свої голодні обійми.

Розділ двадцять другий

Вечірнє сонце стікало в канали й зімкнуті річки Нового Кробузона. Від його світла вони здавалися густими й закривавленими. Закінчувалися зміни й робочі дні. Гурми виснажених металургів і плавильників, клерків і вантажників коксу плелися з фабрик та офісів до станцій. Платформи були вщент заповнені стомленими людьми, палкими суперечками, самокрутками й випивкою. Парові крани в Келлтрі працювали до ночі, перетягуючи екзотичний вантаж з іноземних кораблів. З річки й великих причалів зухвалі водяники-вантажники голосно лаяли людей на помостах. По небу над містом плили роздрантані хмари. Повітря було теплим і пахнуло то розкішно, то огидно, коли запах фруктів на деревах густими потоками зливався зі смородом фабричного сміття.

Чай-Удвох стрімголов вилетів зі складу на Веслярському шляху, мов ним вистрілили з гармати. Він увірвався в небо з розбитого вікна, залишаючи слід з крові й сліз, белькочучи й шморгаючи, як немовля, і нервовою спіраллю подався у бік Тріскачки й Нейтральної Зелені.

За кілька хвилин за його постаттю в небі з’явилась ще одна, темніша.

В’юнке створіння, що нещодавно вилупилось, просунулося крізь горішнє вікно й кинулось у вечірні сутінки. Його повадки на землі здавались обережними, наче кожен рух був експериментальним. Повітря ж було цілком його стихією. Не було жодних вагань, лише велич самого руху.

Барвисті крила сходились і розлітались величезними, безгучними поривами, що зачерпували цілі маси повітря. Істота крутилась, ліниво махаючи крилами; її тіло пливло по небу в хаотичному, різкому русі, як у метелика. Слідом за нею тягнулися вихори вітру, поту й афізичних виділень.

Створіння все ще висихало.

Воно розкошувало. Воно лизало все холодніше вечірнє повітря.

Внизу місто гноїлося, мов пліснява. Палімпсест чуттєвражень омивав істоту на льоту. І звуки, і запахи, і вогні надходили в її темну свідомість синестетичним припливом, чужорідним сприйняттям.

Новий Кробузон парував насиченим смако-запахом здобичі.

Істота поживилась і була ситою, але надлишок їжі дивовижно її бентежив, і вона стікала слиною й несамовито скреготіла зубами.

Вона кинулась у піке. Її крила тріпотіли й тремтіли дорогою до неосвітлених провулків унизу. Мисливське серце підказувало уникати великих струпів світла, що де-не-де купчились у місті, і натомість шукати темніших місць. Провівши язиком у повітрі, вона відчула їжу й хаотичними пілотажними фігурами попрямувала у тінь цегляних стін. Немов скинутий янгол, вона опустилась у кривий сліпий провулок, де біля стіни трахалися повія з клієнтом. Їхні уривчасті поштовхи припинились, коли вони відчули, що поруч хтось є.

Їхні крики тривали недовго. Вони швидко урвалися, коли істота розправила крила.

Створіння припало до них з пристрасною жадобою.

Потім воно знову злетіло, п’яне від поживи.

Воно зависло в повітрі, вишукуючи центр міста; повернулось — його поступово притягувала розлога плутанина Вокзалу на вулиці Відчаю. Воно промайнуло на захід над Слинним Вогнищем і над зоною червоних ліхтарів, над суперечливим вузлом комерції та убозтва, котрий являв собою Крук. Позаду, розриваючи повітря, мов пастки, стриміли вартові вежі острова Страк і Борсукової Драговини, темніла будівля Парламенту. Істота прокладала нерівний шлях над підвісними коліями, що сполучали ті нижчі вежі зі Штирем, який височів на найзахіднішому плечі Вокзалу на вулиці Відчаю.

Летюча істота здригнулась, коли уздовж колії пронеслися вартові капсули. Вона на мить завмерла, зачарована торохкотінням поїздів, що від’їжджали в різні боки від станції, цієї монструозної архітектурної потвори.

Вібрації сотень регістрів і тональностей манили створіння; сили й емоції, і мрії розливались та яскравішали, посилюючись від споглядання цегляних будівель станції, і вистрілювали на всі боки по небу. Велетенський невидимий смаковий слід.

Кілька нічних птахів різко звернули зі своєї траєкторії, аби ухилитися від дивного створіння, що важко било крилами на шляху до темного серця міста. Вірми, зайняті дорученнями, бачили цей незбагненний силует і розліталися геть, вигукуючи непристойності й прокляття. Дирижаблі розмовляли одне з одним гупанням і гудінням, повільно просковзуючи між містом і небом, як товсті щуки. Коли вони незграбно повертали, істота пролопотіла повз, але її не побачив ніхто, окрім інженера, який нікуди не повідомив про своє