Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

— Так, — сказав він. — Але що вона робить?

Айзек насупився й заглянув у дерев’яний ящик. Він раніше повернув його до вікон задньою стороною, тому всередині було тьмяно й не видно, що відбувається. Айзек примруживсь і вгледівся в темряву.

Масивне створіння заповзло у дальній кут клітки і якимось чином піднялося по грубому дереву. Використовуючи якусь органічну клейку речовину, що виділялась із його заду, воно закріпилося на дашку коробки. Звідти воно й звисало, важке й хитке, коливаючись і трохи пульсуючи, як панчоха, наповнена грязюкою.

Учений аж присвиснув від несподіванки.

Гусінь напружила свої колючі ніжки, міцно підібгала їх під живіт. Під пильними поглядами Айзека та Яґарека вона зігнулась навпіл, ніби цілуючи свою хвостову частину, а тоді повільно розслабилась, знову звисаючи. Істота повторила процедуру.

Айзек показав на морок у клітці.

— Дивись, — сказав він. — Вона щось по собі розмазує.

Там, де рот гусені торкався її тільця, залишалися тонкі блискучі волокна, які натягувалися, коли вона відсувала рот, і приклеювалися, коли вона знов торкалася себе. Волосинки у задній частині створіння прилипли до тіла й здавалися мокрими. Величезна личинка повільно обмазувала себе прозорим блискучим шовком знизу догори.

Айзек повільно випрямився. Він упіймав погляд Яґарека.

— Ну, — сказав він, — краще пізно, ніж ніколи. Нарешті відбувається те, для чого я її взагалі купив. Вона перетворюється на лялечку.

Через якийсь час Яґарек повільно кивнув.

— Скоро вона зможе літати, — тихо сказав він.

— Це не точно, приятелю. Не всі лялечки стають крилатими.

— Ти не знаєш, що з неї буде?

— А це, Яґу, єдина причина, аби я тримав це дурнувате створіння. Клята цікавість. Не відпускає, — Айзек посміхнувся.

Насправді він трохи нервувався, побачивши, як дивна істота нарешті робить те, чого він чекав з першої миті, коли побачив її. Учений спостерігав, як вона вкриває себе дивною, витонченою протилежністю чистоти. Відбувалося все швидко. Барвисті, пістряві кольори її шерсті затуманив перший шар волокон, а тоді вони взагалі зникли з очей.

Цікавість Яґарека до істоти тривала недовго. Він прикріпив на плечі дерев’яну раму, що приховувала каліцтво, і вкрив її плащем.

— Я покину тебе, Ґрімнебуліне, — сказав він.

Айзек відірвав очі від гусені.

— Так! Добро, Яґу. Я займусь, е-е... машиною. Я вже знаю, що нема сенсу питати, коли тебе побачу, чи не так? Ти з’явишся, коли настане підходящий момент, — він похитав головою.

Яґарек вже був унизу сходів. Він на мить озирнувся й попрощався з Айзеком, а тоді пішов.

Айзек помахав у відповідь. Він так замислився, що тримав руку піднятою ще кілька секунд після того, як ґаруда вже пішов. Нарешті він опустив її та повернувся назад до клітки гусені.

Її кокон із мокрих ниток швидко висихав. Хвостова частина вже була жорсткою й нерухомою. Це обмежувало коливання личинки, змушуючи її все більше вдаватися до клаустрофобної акробатики у спробах вкрити себе. Айзек підсунув стілець до клітки, щоб подивитися на її зусилля. Він робив нотатки.

Якась його частина розуміла, що як науковець, він зараз поводився негодяще, що треба зібратися й зосередитися на нагальному завданні. Однак це була маленька частина, і говорила вона з ним пошепки, невпевнено. Майже для годиться. Адже насправді не було нічого, що могло б завадити Айзекові скористатися можливістю поспостерігати за цим дивовижним явищем. Він зручно розташувався в кріслі й витягнув збільшувальне скло.

Гусені знадобилося дві години, щоб повністю вкритися вологим коконом. Найважчий маневр був на самій голові. Личинка мусила виплюнути собі щось на зразок коміра, а тоді дала йому трохи підсохнути, перш ніж стиснулась у своїх пелюшках, на мить зробивши себе товщою й коротшою, і сплела кришку, повністю закриваючись. Вона повільно поштовхала її, перевіряючи на міцність, а тоді виділила ще трохи міцних волокон, поки голова не стала повністю покритою, невидимою.

Органічне покривало ще кілька хвилин дрижало, розширюючись і стискаючись у відповідь на рух усередині. Під поглядом Айзека біла речовина застигла, змінила колір на бруднуватий перламутр. Кокон ледь-ледь похитувався від легкого вітерцю, однак він вже остаточно затверднув, і рухів личинки усередині вже не було видно.

Айзек відкинувся на стільці й продовжив записи. «Я майже впевнений, що Яґарек мав рацію з приводу того, що в істоти будуть крила», — подумав він. Органічний мішечок, що коливався, цілком нагадував будь-яку класичну схему лялечки денного чи нічного метелика, тільки був значно більшим.

Світло надворі потьмяніло, тіні видовжилися.

Підвішений кокон не рухався вже півгодини, аж тут відчинились двері. Айзека так налякав раптовий звук, що він скочив на ноги.

— Є хто вдома? — вигукнув Девід.

Айзек перехилився через поруччя й привітався.

— Якийсь чувак приходив розбиратися з конструктом, Девіде. Сказав, що треба додати трохи палива й увімкнути, запевнив — має працювати.

— Хороші новини. Мене вже задовбало сміття повсюди. Все твоє нам теж дістається. Це що, навмисно? — усміхнувся Девід.

— Ти що, ні, — відповів Айзек, демонстративно згрібаючи ногою крихти і пил крізь проміжки в поруччі.

Девід засміявся й відійшов туди, де колега вже не міг його бачити. Почувся металевий стук, коли Девід з ніжністю ляснув конструкта.

— Я також маю переказати тобі, що твій прибиральник — «милий пилезбірник», — піднесеним тоном сказав Айзек.

Обоє розсміялися. Айзек спустився і сів посередині сходів. Він побачив, як Девід запихає таблетки концентрованого коксу в маленький бойлер конструкта — економну модель потрійного обміну. Девід закрив дверцята й заклацнув засувку. Він потягнувся до голови конструкта й пересунув маленький важіль у позицію «увімкнено».

Почулося шипіння й тихий свист, коли пара проштовхнулася крізь тонкі трубки, поступово приводячи в дію аналітичний двигун конструкта. Прибиральник спазматично сіпнувся й обперся об стіну.

— Скоро має розігрітися, — задоволено сказав Девід, засовуючи руки в кишені. — А ти чим займався, Заку?

— Підійди, — відповів Айзек. — Хочу тобі дещо показати.

Коли Девід побачив підвішений кокон, він реготнув і взявся руками за боки.

— Джаббере! — сказав він. — Та вона велетенська! Коли та штука вилупиться, я тікаю...

— Ну, власне, це одна з причин, чому я тебе покликав. Просто сказати, щоб ти перевіряв час від часу, чи воно не вилупляється. Можеш допомогти мені пришпилити його до коробки.

Обоє чоловіків усміхнулись.

Знизу почулося стукотіння, наче вода проривалася крізь непокірну сантехніку. Далі тихо зашипіли поршні. Айзек і Девід витріщились одне на одного, на мить вражені.

— Схоже, прибиральник в ударі, —