Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Він тасував свою маленьку колоду, мов картонний шулер. Під кінчиками пальців лівої руки дрібно посмикувалася аналітична машина. Він обмацав усе в пошуках хиби, зламаного зубця чи зашкарублої, погано змащеної деталі, що перепиняли б роботу програм. Але таких не виявилося. Чоловік не зміг утримати переможного шепотіння. Конструктів вірус був виключно результатом інформаційного збою, а не зламаного апаратного забезпечення. Це означало, що карти, якими він частував машину, будуть прочитані, а команди й дані завантажені в складний мозок машини.

Запхавши кожну ретельно обрану перфокарту в слот, кожну — в суворо визначеному порядку, він набрав коротку послідовність цифр на пронумерованих кнопках, приєднаних кабелями до аналітичної машини конструкта.

Майстер закрив ляду і склав конструктове тіло докупи. Загвинтив на місце шурупи. Руки на мить затрималися на заціпенілому тулубі. Відтак чоловік підняв його і поставив на ноги, а далі пішов збирати інструмент.

Чоловік вийшов на середину кімнати й гукнув:

— Е-е... Даруйте, хазяїне!

Після короткої паузи згори прогуркотів Айзеків голос:

— Що там?

— Я вже закінчив. Більше проблем не має бути. Скажіть панові Серачіну додати палива в бойлер, а потім увімкнути цього милого пилезбірника. Гарні модельки, ці ЕКВ-шки.

— Ага, непогані, — була відповідь.

Айзек сперся на перила.

— Ще щось переказати? — нетерпляче продовжив він.

— Ні-ні, це все. Ми надішлемо панові Серачіну рахунок протягом тижня. Па-па.

— Бувайте. І дякую вам.

— Прошу, сер, — почав було чоловік, та Айзек уже зник з очей. Майстер повільно пішов до виходу. Він відчинив двері й озирнувся туди, де в сутінках великої кімнати ницьма лежав вилікуваний конструкт. Ремонтник злодійкувато стрільнув очима вгору і, пересвідчившись, що Айзек не бачить, зобразив руками якийсь символ на подобу зімкнутих кілець.

— Хай буде вірус, — прошепотів він і вийшов зі складу на осоння.

Розділ двадцятий

— Що це таке? — запитав Яґарек. Тримаючи діаграму, він схилив голову набік, достоту як птах.

Айзек взяв у нього аркуш і перевернув.

— Це, друже мій, кризовий провідник, — велично мовив Айзек. — Чи принаймні його прототип. Сраний тріумф прикладної кризової фізико-філософії.

— Що це? Що він робить?

— Ну, дивись. Ти розміщуєш те, з чого хочеш... черпати, ось сюди, — він вказав на схематично намальований скляний ковпак. — Тоді... ну, тут йдеться про складну науку, але ідея... зараз сформулюю.

Він побарабанив пальцями по столу.

— В бойлері підтримується дуже висока температура, і він приводить в дію набір взаємопов’язаних двигунів ось тут. Ось у цьому зібрано сенсорні пристрої, які можуть визначати різні види енергетичних полів — теплове, електростатичне, потенційне; тавматургічні сліди — і виводити їх у математичній формі. Тоді, якщо не помиляюся щодо об’єднаного поля, а я не помиляюся, всі ці енергетичні форми являють собою різні прояви кризової енергії. Тож завдання аналітичного двигуна ось тут — обчислити наявне кризове поле, врахувавши різні інші наявні поля.

Айзек почухав голову.

— Це до біса важка кризова математика, приятелю. Я собі прикинув, що це буде найважча частина. Ідея в тому, щоб була програма, яка може сказати: «Ну, тут стільки-то потенційної енергії, стільки-то тавматургічної, і так далі, а отже, кризова ситуація за всім цим має бути така і така. Треба спробувати зробити так, щоб вона переводила, е-е... повсякденне у кризову форму. Тоді — і це ще одна перешкода — потрібний ефект, якого ти хочеш досягти, теж потрібно перевести в математичну форму, в якесь кризове рівняння, що закладається в обчислювальну машину ось тут. Відтак маєш скористатися цією штукою, котру приводить у дію поєднання пари чи хемії з тавматургією. Це є центр всього механізму, конвертер, який під’єднується до кризової енергії та проявляє її в початковій формі. Тоді ця енергія передається об’єкту», — Айзеків запал зростав, що більше він говорив про проект. Він нічого не міг із цим вдіяти: на якусь мить його захоплення від величезного потенціалу дослідження, від самого лише його масштабу, перебороло намір займатися лише безпосередньо тим проектом, що йому замовили.

— Річ у тім, що ми повинні мати змогу змінити форму об’єкта на таку, аби звертання до його кризового поля власне посилювало його кризовий стан. Іншими словами, кризове поле зростає, що більше його відкачують, — Айзек щасливо й широко всміхнувся до Яґарека. — Утямив, про що я? Довбаний вічний двигун! Коли нам вдасться стабілізувати процес, виникає нескінченне коло зворотного зв’язку, що означає постійне джерело енергії!

Незворушний похмурий вираз Яґарека заспокоїв Айзека. Він усміхнувся. Те, наскільки невідступно ґаруда був одержимий своїм замовленням, полегшувало Айзеків намір зосереджуватися на прикладній теорії, мотивувало його.

— Не переймайся, Яґу. Ти одержиш те, по що прийшов. Що стосується твого випадку, то якщо мені це вдасться, я зможу перетворити тебе на ходячу, летючу динамо-машину. Що більше ти літатимеш, то більше кризової енергії ти проявлятимеш, а отже, ще більше зможеш літати. Зможеш забути про проблему стомлених крил.

У відповідь була лише зболена тиша. Айзек з полегшенням зрозумів, що Яґарек, схоже, не вловив сумного підтексту. Ґаруда водив пальцями по аркушу із зачудуванням та жагою, щось бурмотів на власній мові — це був тихий, глибокий наспів.

Нарешті він підвів очі.

— Коли ти це збудуєш, Ґрімнебуліне?

— Ну, мені потрібно власне склепати робочу модель, щоб її випробувати, вдосконалити математику і таке інше. Думаю, на якусь першу версію мені знадобиться десь із тиждень. Але пам’ятай, що це початкова стадія. Зовсім початкова стадія. — Яґарек швидко кивнув, відмахнувшись од попередження. — Впевнений, що не хочеш перекемарити тут? Будеш і далі бродити навколо, як привид, і вискакувати без попередження, коли я найменше цього очікую? — з іронією запитав Айзек.

Яґарек кивнув.

— Будь ласка, повідом мене, як тільки просунешся зі своїми теоріями, Ґрімнебуліне, — попрохав він.

Айзек засміявся від несподіваної надмірної ввічливості.

— Звісно ж, повідомлю, друже, слово даю. Як тільки просунуся з теоріями, ти про це знатимеш.

Яґарек напружено повернувся та пішов до сходів. Коли він озирнувсь, аби попрощатися, його погляд щось уловив. Якусь мить ґаруда не рухався, а тоді підійшов до дальнього кута східного боку платформи. Він показав на клітку з велетенською личинкою.

— Ґрімнебуліне, — мовив він, — що робить твоя гусінь?

— Знаю, знаю, дохріна виросла, еге ж? — сказав Айзек, підходячи. — Вимахало створіннячко, правда?

Яґарек показав на клітку й запитально поглянув на