Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

лобовий підхід до теорії. «Бігом за роботу, — суворо наказував собі вчений. — Тут ґаруду в небо треба підняти». Однак ледь стримував схвильоване гупання серця й час від часу мимовільну широку посмішку. Іноді він шукав зустрічі з Лін, коли вона не працювала над своїм таємничим проектом, і намагався спокусити ніжними гарячковими пестощами, хоч вона й була зморена. Решту часу він проводив лише у своїй компанії, повністю поринувши в науку.

Айзек застосував своє неймовірне прозріння на практиці і вже став будувати машину, яка могла б вирішити Яґарекову проблему. Один і той самий рисунок почав усе частіше з’являтися під час роботи. Спершу це були просто закарлючки, декілька вільно з’єднаних ліній, оточених стрілочками й знаками питання. За кілька днів схема зміцніла. Лінії стали чіткішими. Криві — ретельно виміряними. Задум поступово переростеш у проект.

Яґарек, бувало, приходив до Айзека в лабораторію тільки тоді, коли вчений працював там сам. Увечері тихо рипіли двері, й перед Айзекові очі показувався незворушний, хоча й, певна річ, стражденний, погордливий силует.

Айзек виявив, що намагання пояснити процес Яґарекові допомагало в роботі. Природно, стосувалося це не чогось високотеоретичного, а радше прикладних знань. Днями й ночами в Айзековій голові шалено крутилися тисячі ідей та потенційних проектів, і, відділяючи непотрібне, пояснюючи простою мовою різноманітні техніки, які, йому здавалося, могли допомогти правильно підійти до кризової енергії, він ретельніше оцінював теорії, відкидаючи одні й фокусуючись на інших.

Айзек почав покладатися на інтерес Яґарека. Коли ґаруда довго не з’являвся, чоловік усе частіше відвертав свою увагу на щось інше. Наприклад — міг годинами спостерігати за величезною гусінню.

Істота майже два тижні пожирала сон-труту, пухнучи на очах. Коли вона сягнула трьох футів завдовжки, Айзек захвилювався й перестав годувати ненажеру. Кліточка явно ставала замала. Наступні два дні вона тупцяла у своєму тісному просторі, з надією водячи носом у повітрі. Здавалося, після цього вона навіть змирилася з урізанням пайка. Відчайдушний голод нібито стих.

Гусінь мало рухалася, лише іноді ліниво ворушилась і потягувалася, немов позіхаючи. Та здебільшого вона сиділа собі й пульсувала. Чи це було дихання, чи серцебиття — Айзек і сам не знав. Виглядала цілком здоровою. А ще — ніби очікувала чогось.

Часом, кидаючи в голодні щелепи гусені балабушки сон-трути, Айзек раптом вертався думками, з неясним нервовим томлінням, до власного досвіду вживання цього наркотика. Це не було оманою ностальгії. Айзек чітко пам’ятав тодішнє відчуття — бруду, якоїсь паскуді на собі з голови до ніг; жахливої нудоти; панічного страху загубитись у вирі емоцій та заплутатися в навалі чужих страхів... Та все ж, попри божевілля цих споминів, Айзек ловив себе на тому, що оглядає сніданок гусені зацікавленим оком, — ба навіть голодним.

Такі відчуття турбували. Він завжди був безсоромно малодушний, коли йшлося про наркотики. У студентські роки певне що вистачало дурнуватого гигикання й погано скручених цигарок з туман-травою. Але на більше Айзек ніколи не наважувався. Неясне пробудження нового апетиту ніяким чином не послаблювало страхи. Він не знав, чи викликає сон-трута залежність, однак суворо наказав собі не піддаватися підстьобуванню власної цікавості.

Наркотик призначений для гусені і тільки для неї одної.

Айзек спрямував чуттєву цікавість в інтелектуальне русло. Він особисто знав лише двох хеміків, обидва страшенні святенники, з якими б не насмілився порушити питання незаконних наркотиків так само, як би не вибивав дрібушечки голяка посеред Тервісадського шляху. Натомість обговорення перенеслося в сумнівної репутації таверни Салакуських Полів. Декілька приятелів таки пробували раз чи два, дехто навіть вживав регулярно.

Вочевидь, наркотик діяв на всі раси однаково. Ніхто не знав, звідки він узявся, але ті, хто зізнався у вживанні, співали цілі оди на честь його славетних властивостей. Усі сходилися на тому, що річ дорога і дешевшати не збирається. Проте вони не збиралися відмовлятися від своїх звичок. Митці квазі-містичними термінами описували, як спілкуються з чужими свідомостями. Айзек, пхекнувши на це, авторитетно заявив (опустивши при цьому історію про власний обмежений досвід), що наркотик — це не більше, як потужний оніроген, що стимулював центри мозку, відповідальні за сон, так само, як самочай підстьобував ділянки кори, які відповідають за зір та нюх.

Він сам цьому не вірив. Тому не надто здивувався, що його теорія викликала палкий спротив.

— Не знаю, як, Айзеку, — прошепотіла побожно Дебелі Стегна, — але воно помагає бачити чужі сни...

На цьому інші товариші, що встигли приохотитися до трути, дружно й кумедно закивали в напхом напханій кабінці «Годинника і півника». Айзек скептично скривився, аби й далі грати роль кайфолама. Він збирався дізнатися трохи більше про дивовижну речовину в Лемюеля чи Щасливчика Ґазіда, якщо той ще коли-небудь з’явиться, однак темпи роботи з кризовою теорією захопили його повністю. До сон-трути, яку згодував личинці, учений ставився все ще з цікавістю, обережністю й незнанням.

Одного теплого дня в кінці меллуарія Айзек ніяково спостерігав за дебелою вже істотою. Вона була не просто дивовижею. Не просто великою гусінню. Це був справжній монстр. Айзек починав ненавидіти її за те, що та розпалювала такий пекучий інтерес. Інакше він би вже давно про неї забув.

Унизу відчинилися двері, й у снопах ранкового сонця з’явився Яґарек. Ґаруда дуже рідко приходив до сутінків. Айзек підскочив на ноги й жестом запросив клієнта піднятися сходами.

— Яґу, старий друже! Давно тебе не було. Мене щось понесло, треба, щоб ти вернув мене на землю. Іди-но сюди.

Яґарек мовчки піднявся сходами.

— От як ти знаєш, коли Луба з Девідом нема, га? — спитав Айзек. — Певно стежиш? Чорт, ти б оце перестав підкрадатися, як довбаний бандит.

— Я хотів би поговорити з тобою, Ґрімнебуліне. — В голосі Яґарека звучала дивна нерішучість.

— Давай. — Айзек сів і подивився на гостя. Він уже знав, що Яґарек сідати не захоче.

Яґарек зняв плащ разом з фальшивими крильми і повернувся до Айзека зі схрещеними на грудях руками. Вчений зрозумів, що це найвищий прояв довіри, доступний Яґарекові, — стояти отак, у всій своїй потворності, навіть не намагаючись її прикрити. Певно, це мало би йому лестити.

Яґарек скоса спостерігав за ним.

— Є в нічному місті, там, де я живу, Ґрімнебуліне, люди вельми різні. Не всі вони — уламки й покидьки суспільства.

— Я ніколи й не думав... — почав було Айзек, та Яґарек нетерпляче сіпнув головою, й Айзек затих.

— Багато ночей я провів на самоті й у тиші, але, бувало, розмовляв з тими, чий