Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Порівняно з мутантами-забудовами Псячої Твані, гнилою потрухлою цеглою Лихокраю й Дзвонарського Кута, безнадійними халупами Розхлюпу, Шек був комфортним місцем для життя. Звісно, людей там жило трохи забагато, та й пиятики, бідноти й злодійства не бракувало. Проте в цілому було чимало гірших місць для життя. У Шеку мешкали власники магазинів, менеджери нижчої ланки й фабричні працівники з кращою оплатою, які щодня заповнювали Відлунну Трясовину й причали Келлтрі, Великого Кільця й Села Дідакай, в цілому відомі як Кіптявий Закрут.

Лін не почувалась бажаною гостею. Шек був по сусідству з Кінкеном; їх розділяли лише кілька незначних парків. Хепрі були постійним нагадуванням для Шеку, що він міг стати наступним. Хепрі заповнювали вулиці Шеку впродовж дня, ідучи до Крука, де вони скуповувалися, чи на Вокзал на вулиці Відчаю на потяг. А от вночі лише сміливі хепрі ходили вулицями, на котрих було небезпечно через войовничих прихильників Трьох Пер, які хотіли «тримати місто в чистоті». Лін старалася пройти через цю ділянку до заходу сонця. Бо відразу ж за нею був Кінкен, де вона почувалась у безпеці.

У безпеці, однак нещасною.

Лін гуляла вулицями Кінкена з чимсь на зразок нудотного захоплення. Вже багато років її поїздки сюди були лише короткими забігами, щоб купити барвоягоди й пасту та вряди-годи якийсь хепрійський смаколик. А тепер її відвідини розбурхували спогади, від яких, їй здавалось, уже давно відмовилася.

З будинків сочився білий слиз домашніх личинок. Деякі з них повністю вкривала густа субстанція: вона була розмазана по дахах, з’єднуючи різні будівлі в склеєну, зрощену цілісність. Лін заглядала крізь вікна й двері. Стіни й підлоги, які побудували люди-архітектори, місцями розламалися, дозволяючи масивним домашнім личинкам наосліп пробиратися крізь основу, випускаючи флегмо-цемент із животів, а їхні коротенькі ніжки дріботіли, поки вони прогризалися крізь зруйновані нутрощі будівель.

Лін час від часу бачила, як живих особин забирають із ферм біля річки, щоб ті переробили будівлю на плутанину органічних коридорів, яким надавали перевагу більшість хепрі. Великі, дурні жуки, більші за носорогів, у відповідь на штурхани й смики наглядачів пересувалися туди-сюди по будівлях, вкриваючи кімнати речовиною, що швидко застигала, що згладжувала гострі кути та з’єднувала кімнати, будинки й вулиці в такі собі величезні лабіринти, ніби викопані червами.

Іноді Лін сиділа в одному з крихітних парків Кінкена. Серед дерев, що поступово розквітали, вона нерухомо спостерігала за своїми одноплемінницями, котрі її оточували. Вона дивилась на задні й бокові стіни будівель, які виднілися над парком. Одного разу вона побачила маленьку дівчинку-людину, котра визирала з вікна високо вгорі, що, здавалося, причепили в довільному місці згори брудної бетонної задньої стіни будинку. Лін побачила, як дівчинка спокійно споглядає своїх сусідок-хепрі, а поруч неї вітерець лопоче випраною та розвішаною білизною. «Дивно минає її дитинство, — подумала Лін, уявивши, що малу оточують безмовні комахоголові істоти, — не менш дивно, ніж якби Лін виховували серед водяників»; але ця думка наштовхнула її на тривожні роздуми про власне дитинство.

Звичайно ж, подорож до цих смутних вулиць була для неї водночас прогулянкою містом пам’яті. Вона про це знала. Вона морально готувалась до таких думок.

Кінкен колись був першим прихистком Лін. У цей дивний час ізоляції, коли вона вболівала за успіхи хепрі-злочинки й вигнанкою ходила по міських кварталах — окрім, можливо, Салакуських Полів, які належали вигнанцям, — вона усвідомила, що її почуття до Кінкена були менш однозначними, ніж раніше дозволяла собі вважати.

Хепрі жили в Новому Кробузоні майже сімсот років, відтоді, як «Ревний Богомол» перетнув Набряклий Океан і дістався Веред Кай Нева, східного континенту, населеного хепрі. Кілька торговців і мандрівників відбули на цьому кораблі з просвітницькими місіями у нові землі. Протягом століть нащадки цієї крихітної групи виживали в місті, стали місцевими. Не було окремих районів, домашніх личинок, ґетто. Було замало хепрі. Аж до Трагічного Переходу.

Минуло сто років, відколи в Залізну затоку дісталися перші кораблі біженців, що ледве трималися на плаву. Їхні величезні механічні двигуни проіржавіли й зламалися, вітрила порвались. Це були похоронні кораблі, заповнені ледь живими хепрі з Беред Кай Нева. Інфекція була настільки безжальною, що довелось відкинути стародавні забобони про те, що мерців не можна ховати у воді. Тож на борту лежало всього кілька трупів, однак були тисячі вмираючих. Кораблі скидалися на переповнені аванкамери перед моргом.

Суть трагедії залишалася загадкою для влади Нового Кробузона, в якої не було консулів і майже не було зв’язку з країнами Беред Кай Нева. Біженці про це не говорили, а якщо й говорили, то дуже мало, а якщо говорили відверто й у деталях, мовний бар’єр перешкоджав розумінню. Все, що знали люди, — це що з хепрі сталося щось жахливе на східному континенті, що був якийсь несамовитий вир, котрий затягнув мільйони, і лише невеликій купці вдалося втекти. Хепрі назвали цей несподіваний апокаліпсис Хижацтвом.

Між першими й останніми кораблями минуло двадцять п’ять років. Казали, що деякими повільними суднами без двигунів керували самі лише хепрі, народжені в морі, бо всі біженці, що втекли з самого початку, померли за час нескінченної подорожі. Їхні доньки не знали, від чого втекли, лише те, що їхні вмираючі матінки роду всі наказували їм їхати на захід і ніколи не звертати зі шляху. Оповіді про Кораблі милосердя — так їх назвали через те, чого вони шукали — досягли Нового Кробузона, ширячись із з інших країн східного узбережжя континенту Рогаґі, з Ґнурр Кетта й Джешульських островів, і навіть з далеких південних Уламків. Діаспора хепрі була хаотичною, розмаїтою і перебувала в паніці.

У деяких країнах біженців убивали в жахливих погромах. В інших, таких як Новий Кробузон, їх приймали з осторогою, але офіційного насильства не було. Вони оселилися, стали працівниками, платниками податків, злочинцями, однак виявилося, що тихою сапою їх загнали в ґетто; на них іноді полювали расисти та бандити.

Лін не виросла в Кінкені. Вона народилася в молодшому, біднішому хепрійському ґетто — Гирлі, брудній плямі на північному заході міста. Було майже неможливо зрозуміти справжню історію Кінкена й Гирла через систематичне ментальне знищення інформації, яким займалися поселенці. Хижацтво лишило по собі таку сильну травму, що перші покоління біженців навмисно забули десять тисяч років історії хепрі й оголосили своє прибуття в Новий Кробузон початком нового циклу літочислення — Міського циклу. Коли наступне покоління попрохало матінок роду розповісти їм про минуле, багато з них відмовилися, а ще багато не змогли згадати. Історію хепрі затьмарила величезна тінь геноциду.

Тож Лін було важко