Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Лін до її матінки роду поступово охолола — спершу вона перетворилася на зневагу, потім — на жалість. До її огиди до мерзотної вбогості Гирла додалося щось на зразок розуміння. Тоді її п’ятирічний роман із Кінкеном підійшов до кінця. Це почалося, коли вона стояла на Плазі Статуй і зрозуміла, що вони занадто сентиментальні й погано зроблені, що вони — втілення культури, яка сліпа сама до себе. Вона почала сприймати Кінкен як співучасника занепаду Гирла і кінкенських бідняків, про яких ніколи не згадували, вважала, що «спільнота» як мінімум бездушна й байдужа, а як максимум — навмисно прагне, щоб Гирло було в занепаді, аби ніщо не порушувало її вищого статусу.

Беручи до уваги жриць, оргії та домашнє виробництво Гирла, його таємну залежність від ширшої економіки Нового Кробузона — масштаби якого зазвичай применшували, ніби це був такий собі додаток до Кінкена, — Лін змогла усвідомити, що живе в нестійкому світі. Він поєднував набожність, розпусту, невпевненість і снобізм у дивне, нервове вариво. Він був паразитичним.

З бунтівною люттю Лін зрозуміла, що Кінкен є безчеснішим за Гирло. Але це усвідомлення не змусило її сумувати за своїм нещасним дитинством. Вона не збиралася повертатися до Гирла. І якщо тепер вона мусила відвернутися від Кінкена так, як колись відвернулася від Комашиного Аспекта, для неї не залишалося іншого шляху, окрім як назовні.

Тож Лін вивчила жестову мову й поїхала геть.

Лін ніколи не була настільки наївною, аби вірити, що може позбутися належності до хепрі в межах міста. Вона й не хотіла. Але для самої себе вона перестала намагатися бути хепрі, як колись перестала намагатися бути комахою. Ось чому її так шокували почуття щодо Мамці Франсіни. Йшлося не лише про те, що Мамця Франсіна виступала проти пана Пістрявого, зрозуміла Лін. Більше емоції викликало те, що саме хепрі це робить — без зусиль краде територію в цього злого чоловіка.

Лін навіть сама собі не могла таке пояснити. Вона довго сиділа у затінку баньянів, дубів чи груш у Кінкені, який вона роками зневажала, серед сестер, для котрих була вигнанкою. Вона не хотіла повертатися до «хепрійського способу життя», так само як до поклоніння Комашиному Аспектові. Вона й не припускала, яку силу черпає з Кінкена.

Розділ дев’ятнадцятий

Конструкт, що роками підмітав долівку в Девіда з Лубламаєм, здається, остаточно втрачав клепку. Він важко пихкав, роблячи дивні вихиляси, доки натирав підлогу. Чистильник зосереджувався на довільних латках долівки й полірував їх, мов коштовне каміння. Бувало, вранці він міг з годину тільки розігріватися. Він поволі заганяв себе у програмні петлі, через які безкінечно повторював одні й ті самі елементи поведінки.

Айзек звик ігнорувати його постійне невротичне скигління. Він працював обома руками одночасно. Лівою черкав якісь умовиводи в схематичній формі. Правою завантажував рівняння у нутрощі крихітного обчислювального двигуна, гупаючи тугими клавішами, відтак просовував перфоровані карти в зчитувальний пристрій і виймав назад. Він вирішував одні й ті самі задачі за допомогою різних програм, порівнював результати й видруковував аркуші чисел.

Численні праці про політ, що населяли Айзекові книжкові полиці, не без допомоги Чаю-Удвох поступилися місцем не меншій кількості товстих томів, присвячених об’єднаній теорії поля, а також певному таємному розділові кризової математики.

Лише за два тижні роботи в Айзековому умі сталося щось неймовірне. Нове усвідомлення прийшло так просто, що він не відразу зрозумів масштаб свого осяяння. Воно здалося просто реплікою, як і більшість інших, у внутрішньому науковому діалозі. Геніальний здогад не спустився на Айзека Ден дер Ґрімнебуліна снопом сліпучого світла. А трапилось це, коли якогось дня він задумливо гриз кінчик олівця, і враз неясна, ледь сформована думка майнула посеред «чекай, а може, його зробити отак...»

Ученому знадобилося години півтори, аби осягнути: те, що здавалося потенційно корисною ментальною моделлю, є щось набагато вагоміше. Він узявся за систематичні спроби довести помилковість судження. Будуючи один математичний сценарій за одним, Айзек намагався розбити стрункі рядки попередніх рівнянь. Спроби знищення провалилися. Рівняння стояли твердо.

Айзек витратив два дні, перш ніж переконався, що зміг вирішити фундаментальне питання кризової теорії. Хвилини ейфорії змінювалися сторожким хвилюванням. Устромивши носа в підручники, учений довго й нудно перевіряв, чи не прогледів якусь очевидну помилку, не повторив давно спростовану теорему.

Рівняння не піддавалися. Аби не загордитися, Айзек шукав будь-яку альтернативу вірі в те, що все упевненіше виглядало, як правда: він розв’язав проблему математичного вираження кризової енергії.

Учений розумів, що треба негайно зв’язатися з колегами, опублікувати свої результати як «робочу гіпотезу» в «Науковому журналі з філософської фізики й тавматургії» чи в «Об’єднаній теорії поля». Однак його так налякало власне відкриття, що вирішив оминути цей шлях. Казав собі: треба спочатку пересвідчитися. Знадобиться ще декілька днів, тижнів, може, з місяць чи два... а вже потім публікувати. Він не розповів Девіду з Лубламаєм і, що найдивніше, Лін. Айзек був чоловіком говірким, схильним бовкнути будь-яку маячню про науку й суспільство чи першу ж непристойність, що спадала на гадку. Така потайливість була глибоко чужою його натурі. Айзек знав себе вельми добре, щоб побачити це й зрозуміти, що воно означає: його глибоко стривожило і схвилювало те, що він зробив.

Айзек подумки вернувся до процесу відкриття, до формулювання. Раптом усвідомив, що його набутки, неймовірні стрибки в розвитку теорії за останній місяць, який виявився продуктивнішим за п’ять років роботи, стали реакцією на негайні практичні проблеми. Його дослідження у сфері кризової теорії висіли в повітрі, доки його не найняв Яґарек. Айзек не знав, чому так, однак лише за умови потенційного застосування його найбільш абстрактні теорії раптом квітли буйним цвітом. Відповідно, учений вирішив не занурюватися в теоретичні нетрі. Він просто далі працюватиме над Яґарековою проблемою лету.

Він не дозволяв собі відвертати увагу на відгалузки основної теми дослідження, принаймні не на цьому етапі. Усі відкриття, кожен успіх, кожну нову ідею він спокійно направляв у прикладне русло. Він старався розглядати все як засіб для повернення Яґарека у повітря. Було складно, навіть здавалося певним збоченням — постійно стримувати й обмежувати власну роботу. Складалося враження, ніби вся робота проходить за спиною, чи, радше, йому вдавалося займатися дослідженнями, спостерігаючи за процесом краєчком ока. І все ж, яким би неймовірним це не здавалося, беручи до уваги дисципліну, Айзек досяг у теорії таких успіхів, про які й не мріяв півроку тому.

Це дивовижний, непростий шлях до наукової революції, бувало думав він, одразу картаючи себе за такий