Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

«Яґу, старий, — розмірковував він, — усе саме так, як я й гадав. Я — твій єдиний шанс. А ти — мій».

Перед містом виднілися канали, що вигинались між виступів гірської породи, мов силікатні бивні, і латки кукурудзи у виснаженій землі. А перед чагарниками на цілі дні дороги тяглася сувора кам’яна пустеля. За якихось десять тисяч років вода з вітром обдерла тонкошкуру поверхню ґулястих гранітних пухлин, що міцно засіли в череві землі з самого її народження. Ці кам’яні виступи й круті стрімчаки — жахливі у своїй потворності, як і будь-які нутрощі.

Я йшов за плином ріки. Вона безіменно кучерявилася поміж гостроверхих узгір’їв, а за декілька днів ім’я їй буде Смола. Далеко на захід мені відкривалися крижані верхів’я справжніх гір: колоси з каміння й снігу владно здіймалися над вістрями стрімчаків, укритих щебенем і лишайником, так само, як поблизькі нижчі вершини — наді мною.

Мені інколи думалось, що скелі нависали, немов якісь химерні фігурки з кігтями й іклами та головами, схожими на палі. Скам’янілі гіганти; нерухомі камінні боги; зорова ілюзія чи випадкові скульптури вітру.

За мною стежили. Кози й вівці презирливо спостерігали за моїми незграбними кроками. Хижі птахи пронизливо викрикували свою зневагу. Бувало, що пастухи розглядали мене неприязно й підозріливо.

Уночі з темряви виходили набагато чорніші силуети. З-під води визирали ще холодніші спостерігачі.

Скелясті зуби поволі розпанахували землю так, що я годинами йшов тією звивистою долиною, доки їх помітив. Доти під ноги стелилися лише трави й чагарник.

Земля жаліла мені ноги, а розлоге небо — очі. Але мене не надуриш. Я не піддамся спокусі. Це не пустельне небо. Це лише облуда, сурогат, що хотів мене заколисати. Спрагла рослинність, пишніша, ніж удома, пестила ноги з кожним подувом вітру. Удалині розкинувся ліс, що, як мені відомо, ширився на північ до межі з Новим Кробузоном і на схід до моря. У потаємних закутках між товстих дерев стриміли широкі темні обриси покинутих машин, поршнів і шестерень; залізні каркаси між дерев укривалися іржею.

Я туди не наближався.

Позаду, там, де розгалужувалася ріка, залишилася болотиста місцина, таке собі внутрішнє гирло, що обіцяло розчинитися в морі. Там я пожив у хижках на полях списоходів, цієї німотної, набожної раси. Вони годували мене й співали своїх тихих колискових. Я ходив з ними на полювання, простромлюючи кайманів та анаконд. У тих болотяних угіддях я втратив свого клинка, зламавши його об шкуру якогось прудконогого хижака, що зненацька вистрибнув на мене з мулу й вологого очерету. Він став на диби і, верескнувши, немов чайник на вогні, щез у болоті. Я так і не дізнався, чи вбив його.

До того я дні йшов сухотрав’ям, огинаючи схили, де, як мене попереджали, бушували банди втікачів від правосуддя — Поволені. Мені жоден не стрічався.

Траплялися села, що піддобрювалися до мене м’ясом та одежиною, молили вступитися за них перед богами врожаю. Було й таке, що гнали списами, рушницями й вереском клаксонів. Я м’яв траву зі стадами, а часом і з вершниками, з братнім птаством, з міфічним звіром.

Я спав на самоті, у сховку з камінних складок чи зелених підлісків, у біваках, які розбивав, чуючи наближення дощу. Доки я спав, рази чотири щось обнюхало мене, лишаючи по собі сліди від копит, запахи трави, поту і м’яса.

Серед тих розлогих схилів моя злість і мука змінювали лик.

Цікаві комахи вивчали незнайомі їм запахи ґаруди, намагаючись лизнути мій піт, спробувати на смак кров, запилити різноколірні плями на моєму плащі. Я бачив товстих ссавців серед тої пишної зелені. Я збирав цвіт, бачений колись у книгах, тонкостеблі квітки неясної барви, немов у димному серпанку. Від аромату дерев дихалося через силу. Небо рясніло хмарами.

Я, дитя пустелі, ступав цими родючими землями, шкарубкий і запилюжений.

Одного дня я зрозумів, що більше не мрію про те, як вчиню, коли знову стану цілісним. Я горів цим, і раптом виявилося, що далі нічого нема. Що я сам не більше, як жадоба лету. Якось звик. У тому незнайомому краю я переродився, торуючи шлях туди, де збиралися вчені й поробники з усього світу. Засоби перетворилися на мету. Отримавши назад свої крила, я стану кимось новим, не затьмареним жагою, що визначала мене.

Бредучи на північ без кінця-краю серед тої весняної вільгості, я зрозумів, що шукаю не повернення, а забуття. Я віддам своє тіло новонародженому, а сам спочину.

Коли я вперше ступив на ці пагорби й рівнини, я був дужіший. Я покинув Миршок, куди причалив мій корабель, не провівши там і ночі. У цьому потворному портовому місті було стільки істот мого виду, що я відчув себе пригнічено.

Я поквапом ішов містом, шукаючи тільки харч і впевненості в тому, що я на правильному шляху в Новий Кробузон. Я купив холодну мазь для моєї рани, що з неї постійно текла сукровиця, знайшов лікаря достатньо чесного, аби визнати: в Миршоці я не знайду нікого, хто б мені допоміг. Я віддав свій батіг крамарчуку, а той підвіз мене на своїй бричці на п’ятдесят миль у глиб долини. Від золота відмовився, а от зброю взяв.

Я з радістю залишив море позаду. Воно було лиш інтерлюдією. Чотири дні повз неповороткий, просочений мастилом пароплав по Захлялому морю, доки я сидів у трюмі, лише із похитування й гупання хвиль розуміючи, що ми пливемо. Я не міг ступати по палубі. Там під велетенським океанським небом я був більш уразливий, ніж у задушливій смердючій каюті. Я щулився від чайок, скоп та альбатросів. У брудній дерев’яній комірці за гальюном я тримався ближче до води.

А до моря, коли я все ще палав і шаленів, коли шрами мої ще скрапували кров’ю, був Шанкель, місто кактів. Місто з безліччю імен. Сонце-самоцвіт. Оаза. Борридор. Соляна Діра. Спіральна Цитадель. Солярій. Там я бився у ямах і клітках, рвав плоть, збирав докупи свою, вигравав більше, ніж програвав, лютуючи, немов бойовий півень, уночі й загрібаючи пенні вдень. Так було, доки я не зустрів чужинського принца, він хотів зробити шолом з черепа ґаруди. Я чудом виграв, хоч із самого цебеніла кров. Тримаючи свої нутрощі однією рукою, кігтями іншої роздер йому горло. Я виграв його золото й прибічників, яких відпустив. Підлікувавшись, купив квиток на торгове судно.

Я почав подорож через весь континент, щоб стати цілісним.

Пустеля вирушила