Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Спершу мене нудило від їхньої присутності, всіх цих чоловіків із їхнім швидким, важким, смердючим диханням, тривогою, що просочується крізь їхню шкіру, мов оцет. Я знову хотів холоду, темряви під коліями, де найпримітивніші істоти виживають, борються, помирають і стають харчем для когось іншого. У цій грубій простоті я віднайшов розраду.

Однак це не моя земля, і не мені це вирішувати. Я намагався стриматися. Я намагався призвичаїтися до чужих правових звичаїв цього міста, різких кордонів і парканів, ліній, що відділяють одне від іншого, твоє від мого. Я це наслідував. Я шукав розради й захисту в тому, що я належу собі сам, що вперше за все життя я відокремлений, ізольований, ні від кого не залежний. Але для мене стало жорстокою несподіванкою, що я — жертва величезного шахрайства.

Мене обдурили. Коли вибухне криза, я не зможу належати сам собі анітрохи більше, ніж під час вічного літа в Цимеку (де «мій пісок» чи «твоя вода» — нісенітниці, за які можна поплатитися життям). Розкішна окремішність, якої прагнув, розпалася. Мені потрібен Ґрімнебулін, Ґрімнебулінові потрібен його друг, його другу потрібна підтримка від нас усіх. Скоротивши рівняння простими математичними діями, я виявив, що мені теж необхідна підтримка. А щоб врятуватися, мені потрібно запропонувати її іншим.

Я спотикаюсь. Падати не можна.

Колись я був повітряним створінням, і повітря мене пам’ятає. Коли я підіймаюся на міські висотки й тягнуся до вітру, він лоскоче мене потоками й векторами з мого минулого. Я відчуваю його запах і бачу динаміку хижаків та здобичі у завихреннях цієї атмосфери.

Я неначе водолаз, що загубив костюм, проте усе ще може подивитися крізь скляне дно човна та побачити істот на малій і великій глибині, може відстежити їхні траєкторії та відчути потяг хвиль, хоча він і розмитий, і далекий, напівприхований.

Я знаю, що в небі щось не так.

Я бачу це в неспокійних зграйках птахів, які зненацька сахаються від певного місця. Я бачу це в панічних ширяннях вірмів, які озираються на льоту.

Повітря застигло з приходом літа, воно важке від спеки, а тепер через цих новоприбулих, цих непрошених гостей, я нічого не бачу. В повітрі висить загроза. Мені все більше хочеться знати, що це. Мої мисливські інстинкти насторожі.

Але я прив’язаний до землі.

Частина IV

Страхітна моровиця

Розділ двадцять сьомий

Щось вельми неприємно й настійливо штрикало Бенджаміна Флекса, доки він урешті не прокинувся. У голові паморочилося до нудоти, а шлунок зводило спазмами.

Він сидів прив’язаним до крісла в маленькій, стерильно білій кімнаті. В одній зі стін матові шибки вікна впускали світло, однак ані натяку на те, що було назовні. Над ним вищився чоловік у білому й тикав у нього довгастим уламком металу, що дротами приєднувався до механізму, котрий тихенько гудів.

Бенджамін зазирнув чоловікові в лице й побачив своє. На незнайомцеві була маска з ідеально рівного круглого дзеркала, опукла лінза щирилася його спотвореним відображенням. Навіть карикатурно розтягнуті, синці та криваві патьоки вражали.

Легенько прочинилися двері, й на порозі з’явився чоловік. Він притримував двері, балакаючи до когось у коридорі.

— ...радий, що тобі сподобалося, — почув Бенджамін. — ...ідемо сьогодні з Кассандрою в театр, тому хто зна... ні, ці очі все ще вбивають мене...

Чоловік реготнув на якийсь нечутний Бенові жарт. Помахав рукою. Потім повернувся та зайшов у кімнатку.

Він став обличчям до стільця, й Бенджамін упізнав постать, бачену-перебачену на мітингах і велетенських геліотипіях, нальопаних по всьому місту. Перед ним стояв мер Радґаттер.

Три фігури мовчки перезирнулися.

— Пане Флекс, — урешті заговорив Радґаттер. — Нам треба поговорити.

— Голуб написав. — Айзек помахав листом, крокуючи до стола, який вони з Девідом перенесли у Лубламаїв куток на першому поверсі. Там вони провели вчорашній день у безуспішних пошуках плану.

Поряд на розкладачці лежав, пускав слину й ходив під себе Лубламай.

Лін сиділа за столом разом з ними й апатично жувала банан. Вона прийшла напередодні, й Айзек, затинаючись і плутаючись у словах, розповів їй усе. Вони з Девідом були в ступорі. Лише за декілька хвилин вона помітила Яґарека. Той підпирав стіну, заховавшись у тінь. Вона розгубилася й не знала, чи варто вітатися, тому коротко махнула рукою, на що він ніяк не відреагував. Коли вони учотирьох сіли за нехитру вечерю, ґаруда підступив до столу, велетенський плащ закривав, як вона уже знала, несправжні крила. Та вона й не збиралася казати, що знає причини для його безглуздого маскараду.

Десь посеред довгого важкого вечора Лін зрозуміла: нарешті сталося щось, від чого Айзек не ховав їхнього зв’язку. Він тримав її за руки, коли вона прийшла. Навіть не став умисне розкладати запасне ліжко, коли згодилася залишитися на ніч. Це ще не була перемога, не безперечний і безсумнівний доказ любові. Причина таких змін крилася в тому, що Айзекові було не до неї.

Якась похмура частка розуму все одно не вірила у незворотність цих змін. Лін знала: Девід — давній добрий друг Айзека, такий самий прихильник лібертаріанських принципів; він точно зрозумів би — якщо взагалі про них думав — дражливість ситуації, і повівся б відповідно... Та вона гнала такі думки. Їй здавалося підлим й егоїстичним думати зараз про себе, коли Лубламай лежав там, як... жива руїна.

Лін, звісно, не могла відчути це горе так глибоко, як Лубламаєві друзі, однак від одного погляду на бездумну істоту їй ставало моторошно. Вона була вдячна Пістрявому за ті декілька годин, а чи й днів з Айзеком. Нещасний і зламаний, він постійно картав себе.

Час від часу чоловік спалахував злісною безглуздою активністю, з вигуком «Так!» рішуче зчіпляв докупи пальці, та вирішувати не було чого. Жодного натяку, нитки, початку якогось сліду — безвихідь.

Тої ночі вони з Айзеком спали разом нагорі. Він горнувся до неї, сердега, без жодного натяку на збудження. Девід пішов додому, пообіцявши вернутися рано-вранці. Яґарек забракував матрац і скрутився на долівці в кутку, скоцюрбившись і дивно схрестивши ноги, вочевидь, щоб не пошкодити вдавані крила. Лін не знала, чи він для неї зберігав цю ілюзію, чи справді з дитинства звик так спати.

Уранці вони сиділи за столом, пили каву і чай, мляво жували й обдумували план