Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Дерхан плакала. Мовчки кивнула.

— Я докопаюсь, Бене. Обіцяю.

Бен кивнув. Якусь мить ніхто не говорив.

— Ді... — порушив тишу Бен. — Ти з тією комуні-якось там, певно, зумієш... Не знаю, зумієш мене вбити?

Дерхан здушено зойкнула.

У відчаї роззирнулася по кімнаті й похитала головою.

— Ні, Бене. Тільки, якщо вб’ю комунікатрису...

Бен пригнічено кивнув.

— Я справді не знаю, чи витримаю... і не видам нічого. Джаббер свідок, я старатимусь, Ді, але ж вони фахівці в цьому. І я можу не...

Дерхан плакала із заплющеними очима. Плакала за ним і разом із ним.

— Господи, Бене, мені так шкода...

Він раптом виструнчився з удаваним молодецтвом. Рішучий. Непокірний.

— Зроблю все можливе. А ти будь-що знайди Барбл, добре?

Вона кивнула.

— І... дякую, — промовив він з кривою посмішкою. — І... прощавай.

Він закусив губу, глянув униз, потім знов угору й припав губами до її щоки. Дерхан притискала його до себе лівою рукою.

А потім Бенджамін Флекс відступив назад і якимсь непомітним для заплаканої Дерхан мисленнєвим зусиллям велів Уммі Бальсум роз’єднуватися.

Комунікатрикса знову пішла брижами, затремтіла й поточилася, і з відчутним полегшенням тіло вернулось у свою власну форму.

Рукоятка все ще крутилася, доки Умма Бальсум не випросталася й, підійшовши ближче, поклала на неї владну руку. Зупинивши секундомір на столі, промовила: «От і все, люба».

Дерхан потягнулася й схилила на стіл голову. Мовчки плакала. Десь у місті так само плакав Бенджамін Флекс. Обидвоє самотні.

Лише за дві-три хвилини Дерхан зично шморгнула носом і сіла прямо. Умма Бальсум сиділа на стільці та вправно строчила підрахунки на паперовому обривку.

Вона озирнулася, почувши, як Дерхан силкується взяти себе в руки.

— Тобі краще, лапонько? — безжурно запитала. — Я прикинула суму.

На якийсь момент Дерхан збурила жінчина байдужість, та відчуття швидко відринуло. Вона не знала, чи та пам’ятала щось із сказаного й почутого під час контакту. А навіть якби й так, трагедія Дерхан була лише однією із сотень і тисяч подібних у цьому місті. Умма Бальсум заробляла на посередництві. З її губ одна за одною вихоплювались історії втрат, зрад, мук і горя.

Було якесь незрозуміле заспокоєння в тому, що її з Беном біда нічим не особлива. І смерть Бена не буде особлива.

— Гляди. — Умма Бальсум махнула папірцем. — Дві марки плюс п’ять за контакт, разом сім. Я була на зв’язку одинадцять хвилин, це двадцять два стівери, отже, дві марки і два пенси, разом — дев’ять марок і два пенси. І ще нобль націнки за небезпеку, тож у сумі маємо один нобль, дев’ять марок і два пенси.

Дерхан дала їй два ноблі й пішла.

Ні про що не думаючи, швидко крокувала завулками Борсукової Драговини. Вона пройшла далі люднішими вулицями, де верткі силуети не сахаються з тіні в тінь, мов привиди. Проштовхалася поміж продавців і яток із сумнівним зіллям.

На півдорозі жінка усвідомила, що прямує до Айзекової лабораторії. Він був близьким другом і навіть кимось на кшталт політичного товариша по духу. Бена він не знав, навіть імені не чув, але точно зрозумів би масштаб біди. Він би щось придумав. А як ні, вона задовольнилася б хоч чашкою міцної кави і втішним словом.

Двері були зачинені. Зсередини ані звуку. Ще мить — і Дерхан завила б. Вона вже було зібралася піти світ за очі, зшиваючись горем на самоті, та згадала, як Айзек збуджено нахвалював якийсь паскудний прибережний кабак, куди він учащав. «Мертве дитя» чи якось так. Вона завернула за ріг будинку в маленький провулок та оглянула спуск до води, потрісканий плитняк поріс жмутами чіпкої трави.

Брудні плюскітливі хвилі неспішно тягли всіляку органічну гидь на схід. Інший берег Іржі душили безладні зарості ожини й пласти зміїстих водоростей. Дещо на північ від Дерхан якийсь напіврозвалений заклад щулився до путівця. Вона сторожко наблизилась, а потім припустила вперед, побачивши зальопану облущену вивіску «Вмируще дитя».

Затхла імла приміщення була тепла й неприємно вогка. У дальньому кутку, за зсутуленими постатями людських, водяникових і Пороблених бідаків, сидів Айзек.

Він збудженим шепотом розказував щось чоловікові, якого Дерхан пам’ятала як Айзекового друга-науковця. Айзек підвів очі й глипнув на Дерхан у дверях. Спочатку не відреагував, а потім, упізнавши, витріщився на жінку. Вона бігом підскочила до нього.

— Айзеку, Джабберова срака... Я така рада, що знайшла тебе...

Вона лопотіла, стискаючи в руці край його куртки, та за якусь мить із жахом відчула, що чоловік не дуже радий її бачити. Потік слів затнувся.

— Боже, Дерхан... — промовив. — Я... Дерхан, у нас така ситуація... Дещо сталося, і я... — ніяково запнувся він.

Дерхан безпомічно дивилася на нього.

Різко сіла на лавку поряд. Жест капітуляції. Потерла очі, на яких уже бриніли раптові непрохані сльози.

— Я щойно бачила, як дорогий друг і товариш готується, що його закатують до смерті. Половину мого життя просто розчавлено й сплюндровано, і я не розумію, чому, і мені треба знайти якусь срану Барбл десь у цьому здоровенному місті, аби дізнатися, що відбувається, і я прийшла до тебе... за... бо ти мав би бути моїм другом, і ти що... ти зайнятий?

Між кінчиків пальців жінки текли річечки сліз. Вона з силою витерла їх руками й шморгнула, а підвівши погляд, побачила, що Айзек і той інший чоловік пильно вдивляються в неї широко розплющеними очима.

Айзекова рука поповзла через стіл і вхопила її за зап’ясток.

— Кого-кого тобі треба знайти? — процідив він.

Розділ двадцять восьмий

— Що ж, — обережно сказав Бентам Радґаттер. — Я не зміг нічого від нього добитися. Поки що.

— Що, навіть джерело не назвеш? — запитала Стем-Фульхер.

— Ні, — Радґаттер міцно стулив губи й похитав головою. — Він просто вирубається. Але думаю, це буде неважко дізнатися. Підозрюваних не так багато. Це має бути хтось із Д/Р, ймовірно, хтось із тих, що займаються проектом «ГН»... Дуже може бути, що ми дізнаємось більше, коли його допитають інквізитори.

— Ну що, — сказала Стем-Фульхер, — приїхали.

— Саме так.

Стем-Фульхер, Радґаттер і Рятуй стояли в оточенні елітного підрозділу варти в тунелі глибоко під Вокзалом на