Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

За сигналом Радґаттера його супутники та супровід подалися за ним у морок коридору. Вартові рухалися шеренгою.

— Ну що, — сказав Радґаттер. — У вас в обох є ножиці? — Стем-Фульхер і Рятуй кивнули. — Чотири роки тому потрібні були набори шахів, — згадав Радґаттер. — Пам’ятаю, коли у Ткача змінилися смаки, знадобилося зо три смерті, перш ніж ми розібралися, що він хоче.

Повисла важка тиша.

— Дані наших досліджень досить свіжі, — похмуро пожартував Радґаттер. — До нашої зустрічі я поспілкувався з Доктором Капнелліором. Він місцевий «експерт» із Ткача... воно то, звісно, не зовсім так. Це просто означає, що на відміну від усіх нас, які до біса необізнані про них, він лише трохи необізнаний. Отож, запевнив мене, що ножиці все ще дуже потрібні.

За мить він знову заговорив:

— Я візьму розмову на себе. Я це вже робив, — Радґаттер сам не був цілком певний, сприятливою була ця обставина чи ні.

Коридор закінчився важкими дубовими дверима, обшитими залізними смугами. Очільник підрозділу вартових просунув величезний ключ у замок і з легкістю провернув. Напружившись, він відчинив двері й увійшов у темну кімнату за ними. Його добре тренували. Дисципліна була бездоганною. Адже йому, напевно, було дуже страшно.

Решта офіцерів увійшла слідом, тоді Рятуй і Стем-Фульхер, і нарешті Бентам Радґаттер. Він зачинив за собою двері.

Коли люди увійшли в кімнату, всі на мить відчули дезорієнтацію, легкий, мов димок, дискомфорт, що лоскотав їхню шкіру квазіфізичним імпульсом. Довгі нитки, невидимі волокна звитого ефіру й емоції вигадливими візерунками обплутували простір, коливалися й чіплялися за новоприбулих.

Радґаттер здригнувся. Краєм ока він бачив нитки, які зникали з реальності, якщо він на них зосереджувався.

Кімната була затемнена, немов оповита павутиною. На всіх стінах були розвішені дивні набори ножиць. Ножиці ганялися одні за одними, мов хижі рибини; вони красувалися на стелі; вони звивалися на всі боки у викривлених і якихось жаских геометричних конструкціях.

Вартові та їхні підзахисні непорушно стояли біля однієї зі стін кімнати. Не було жодних джерел світла, але якимсь чином вони бачили. Атмосфера в кімнаті здавалася монохромною або дивним чином порушеною; світло було зблідле й хирляве.

Вони довго стояли, не рухаючись. Не було чути жодного звуку.

Повільно й безгучно Бентам Радґаттер потягнувся в сумку, що приніс із собою, та вийняв чималі сірі ножиці, що один з помічників купив у залізній ятці на найнижчій торговій викладці Вокзалу на вулиці Відчаю.

Він без жодного звуку розкрив ножиці та підняв їх у солодкаве повітря.

Мер зімкнув кінчики лез. Кімната відповіла безпомильним звуком леза, що ковзає по іншому гострому лезу, а тоді змикається, завершуючи безжальний поділ.

Відлуння тремтіло, як мухи в павутині. Воно ковзнуло в темний вимір у серці кімнати.

По спинах присутніх пробіг холодок.

Відлуння ножиць повернулося.

Коли воно знову з’явилося і зникло за межею людського слуху, то трансформувалося, перетворилося на слова, на голос, мелодійний і меланхолійний, який спершу шепотів, а тоді посмілішав, уплітаючись в реальність. Голос важко було описати — він був тривожний і моторошний, він не відпускав слухача, звучав, здавалось, не у вухах, а глибше всередині, у крові й кістках, у нервових вузлах.

...ФІЗИЧНІСТЬ У ЗГОРТАННЯ У ФІЗИЧНІСТЬ ПРОМОВИТИ ВІТАННЯ У ЦЕЙ ВИМІР НОЖИЦЬ Я ПРИЙМУ І БУДУ ПРИЙНЯТИЙ...

У нажаханій тиші Радґаттер жестами щось показав Стем-Фульхер і Рятую — а коли вони зрозуміли, що він хоче, то теж підняли свої ножиці, відкрили їх і різко закрили, розрізаючи повітря звуком, що відчувався майже шкірою. Радґаттер приєднався, і всі троє розкрили й закрили леза у зловісних клацаннях.

На звук цього металевого шелесту неземний голос знову почувся в кімнаті. Щоразу, коли він говорив, здавалося, що чути було лише уривки безперервного монологу.

...ЗНОВУ ЗНОВУ І ЗНОВУ НЕ СТРИМУЙТЕ ЦІ ЛЕЗА ВИКЛИКАЄ ЦЕЙ ГОСТРИЙ ГІМН І ПРИЙМАЮ Я ПОГОДЖУЮСЬ ВИ РІЖЕТЕ ТАКИЙ ПРИЄМНИЙ ТАК ПРИЄМНО ВИ МАЛЕНЬКІ ЕНДОСКЕЛЕТНІ СТАТУЕТКИ ВИ СТРИЖЕТЕ Й ГОЛИТЕ Й РОЗРІЗАЄТЕ СТРУНИ ПЛЕТЕНОЇ ПАВУТИНИ І ФОРМУЄТЕ її З ГРУБОЮ ВИТОНЧЕНІСТЮ.

З тіней, що відкидали якісь невидимі постаті, тіней, що здавалися натягнутими й пружними, натягнутими з одного кута квадратної кімнати в інший, щось виникло перед очима.

Виникло в реальності. Воно раптово нависло там, де до цього нічого не було. Воно вийшло з якоїсь складки в часопросторі.

Воно посунуло вперед, високо переставляючи численні загострені ніжки, на яких коливалось його важке тіло. Воно дивилося вниз на Радґаттера й інших головою, що нависала над ними з величезної висоти.

Павук.

Радґаттер серйозно до цього готувався. Він був людиною прагматичною, холоднокровною та дисциплінованою. Він більше не відчував страху.

Але, дивлячись на Ткача, був близьким до цього.

Це було гірше, значно страшніше за посла. Пекельники були огидні й вражаючі, у них були страхітливі сили, які Радґаттер глибоко поважав. І все ж, і все ж... він їх розумів. Вони були катовані й самі катували, вони діяли за розрахунком і за примхами. Хитрі. Зарозумілі. Вони були політичними.

Ткач був цілком чужорідним. З ним не можна було ні торгуватися, ні гратись. Багато хто вже намагався.

Радґаттер силою волі опанував себе, жорстко картаючи власну хвилинну слабкість. Відтак узявся розглядати істоту, що була перед ним, намагаючись класифікувати й перетравити це видовище.

Уся маса Ткача припадала переважно на величезний живіт у формі краплини, що надувався і звисав з його шиї-пояса — натягнутий, опуклий фрукт завдовжки на два метри і завширшки на півтора. Він був цілком рівним і пружним — чорний хітин з райдужним відливом.

Голова істоти була завбільшки з торс дорослої людини. Вона звисала з передньої частини живота десь на третину висоти від верху. Над нею вивищувався товстий вигин тіла, як загрозливі широкі плечі, вдягнуті у чорне.

Голова повільно оберталась, щоб розгледіти відвідувачів.

Маківка була гладенькою й рівною, як людський череп чорного кольору; численні очі були всі того самого темно-червоного кольору. Дві основні сфери, великі, як голова немовляти, сиділи в глибоких очницях по боках голови; між ними було значно менше третє око, над ним — ще два, а над ними — ще три. Вигадливе симетричне сузір’я багряних спалахів. Незмигний візерунок.

Складні ротові частини Ткача відкрилися, напружилась внутрішня щелепа — щось середнє між мандибулою і чорною кістяною пасткою. Його мокра горлянка стискалась і вібрувала глибоко зсередини.