Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Постукав. За хвилину почулося, як всередині зняли ланцюжок. Девід зайшов, залишивши ганебний коридор і далі породжувати розпусту. Двері зачинилися.

На брудному ліжку сидів чоловік у костюмі й пригладжував краватку. Ще один, той, що відчинив і зачинив двері, став позад Девіда, схрестивши на грудях руки. Девід мимохідь глипнув на нього і зосередив увагу на тому, що сидів.

Чоловік указав на стілець біля ліжка, жестом звелівши поставити його перед собою.

Девід сів.

— Привіт, Саллі, — стиха промовив він.

— Серачін, — сказав чоловік.

Він був худий, середніх літ. Мав очі розважливої, розумної людини. Він виглядав дико, не на своєму місці у цій паршивій кімнаті, цьому паскудному будинку, однак обличчя його було спокійне. Тут, серед Пороблених-повій, чоловік почував себе так само затишно, як у парламентських коридорах.

— Ти хотів мене бачити, — продовжив чоловік. — Давненько вже ми не чули від тебе звісток, тож перевели тебе в розряд неактивних агентів.

— Ну... — непевно протягнув Девід, — не було про що звітувати. До цього дня.

Чоловік кивнув і чекав, доки Девід продовжить.

Девід нервово облизав губи. Раптом не зміг вимовити ні слова. Чоловік дивився на нього якось дивно, насуплено.

— Розцінки ті самі, ти ж знаєш, — мовив він. — Навіть дещо вищі.

— Та ні, Боже, я ж не про те... — Девід затнувся. — Я просто... давно не в ділі.

Чоловік знову кивнув.

«Дуже давно, — безпомічно билася думка. — Шість років минуло з того часу, як я затявся ніколи більше цього не робити. Виплутався. Ви знудилися від шантажування, а мені не треба було грошей...»

Того найпершого разу, п’ятнадцять років тому, вони зайшли в цю саму кімнату, де Девід до забуття вивергав себе в один із ротів страшнющої трупно-білої поробленої дівчини. Чоловік у костюмі показав йому їхню камеру. Вони сказали, що відішлють фото до газет, журналів і в його університет. Потім запропонували вибір. Платили вони добре.

Девід інформував. Нечасто, може, двічі на рік. А потім була довга пауза. Дотепер. Бо тепер йому було страшно.

Він глибоко втягнув повітря й почав:

— Щось серйозне твориться. Джаббере, не знаю, з чого й почати. Вам відомо про цю нову хворобу? Що з людей робить ідіотів? Так-от, я знаю, звідки вона взялася. Я ж бо думав, все саме собою вирішиться... думав, що ситуація під контролем. Але ж, чортів хвіст! Все дедалі гіршає, і гадаю, нам треба допомога. — Десь глибоко всередині якась крихітна частина його сплюнула з огиди на таке боягузтво й самообман, однак Девід вже лопотів далі. — Це все Айзек.

— Ден дер Ґрімнебулін? — запитав чоловік. — Сусід по лабораторії? Теоретик-ренегат. Підпільний науковець із розвинутою зарозумілістю. І що ж він? — Чоловік прохолодно всміхнувся.

— Таж слухайте. Його найняв... Коротше, його найняли досліджувати політ, і він поназбирав тьму летючих тварюк для досліджень. Пташки, комахи, аспіди, до фіга всього. І серед них була ця здоровенна гусінь. Вона була так захляла, наче ось-ось збиралася здихати, та потім Айзек, видно, дотумкав, як її оживити, бо та раптом почала рости. Таке одоробало вимахало. Десь... отаке. — Він широко розвів руки, показуючи приблизний розмір хробачка.

Чоловік навпроти пильно вдивлявся йому в лице, зчепивши докупи пальці.

— А потім воно, значить, перетворилося на лялечку, і нам було цікаво, що звідтіля вилізе. Одного дня ми прийшли додому, а Лубламай, інший наш сусід по складу, лежав там, в шмарклях і слині. І що б то за паскуда не була, що звідти вилупилася, вона з’їла йому мізки і... втекла. Вона тепер на волі.

Чоловік сіпнув головою, ствердно кивнувши. Це вже не було схоже на попередні недбалі кивки для годиться.

— І тобі спало на думку нас поінформувати.

— Та ні! Я й не думав... навіть тоді мені здавалося, що ми якось впораємося. Я був злий на Айзека, геть розгублений, але надіявся, що ми вистежимо цю сволоту і вилікуємо Луба. Одначе тварюк ставало все більше, а потім ці чутки про людей... без клепки... Та головне те, що ми дізналися, від кого вони Айзекові дісталися. Якийсь сраний клерк свиснув їх у департаменті Досліджень та розробок у Парламенту з-під носа. А я собі думаю: «Та ну нафіг, я з урядом не хочу заводитися». — Чоловік на ліжку кивнув на таку розумну думку. — А потім зміркував, що нам це не по зубах.

Девід замовк. Чоловік на ліжку відкрив було рота, та Девід його обірвав:

— Ні, слухайте ж бо! Це ще не все! Я ще чув про бунт у Келлтрі і знаю, що ви відлупцювали редактора «Безтямного бродяги».

Чоловік, машинально змахнувши уявну нитку з піджака, чекав. Ця історія не афішувалася, та потрощена бойня після рейду вартових не могла не породити чуток про набіг.

— Одна Айзекова приятелька — авторка статей у їхній газетці — якось вийшла на контакт із редактором — чесно, не знаю, як, тавматургія якась бісова чи що — і він їй сказав дві речі. Що слідчі, ваші тобто, думають: він знає щось, чого насправді не знає, і що вони допитують його про якусь статтю з «ББ» та джерело, котре, ймовірно, володіє інсайдерською інформацією. Зовуть Барбл. Це вона! У неї наш клерк свиснув гусінь!

Девід зробив паузу, почекав, доки викладене справить необхідне враження на співрозмовника, і продовжив:

— Усе сходиться, тож не розумію, що твориться. Я й не хочу. Я лише бачу, що ми... вставляємо вам палиці в колеса. Може, й збіг, але я не можу розібратися. Я не проти поганятися за чудовиськами, але не хочу ставати наперекір вартовим, таємній поліції, урядові та ще бозна-кому. Ви маєте розібратися з цим лайном.

Чоловік на ліжку хруснув пальцями. Девід згадав іще щось.

— Точно, слухайте! Я весь мозок зламав, намагаючись доперти, в чому діло... І я не знаю, чи правий, але, можливо, це якось пов’язано з кризовою енергією?

Чоловік дуже повільно похитав головою. На обличчі відбилося стримане нерозуміння.

— Продовжуй, — мовив він.

— Під час підготовки Айзек обмовився... кинув натяк, що він збудував робочу модель кризової машини... Ви уявляєте, що це може означати?

Обличчя Саллі напружилось, очі злегка розширилися.

— Через мене проходять усі звіти з Борсукової Драговини, — процідив він. — Я знаю, що це могло би означати... Але ж... це навряд... Чекай, це ж неможливо. Невже — правда?