Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

П’ять істот вийшли на полювання.

У величезному клекітливому бульйоні нічних жахів міста всі п’ять створінь розрізняли окремі невловимі смакові потоки.

Зазвичай вони покладалися на везіння. Нетлі вичікували, поки не відчували якесь особливо сильне нуртування думок, якусь свідомість, випари якої їм особливо смакували. Тоді химерні темні створіння підлітали до жертви. Своїми тонкими руками вони відмикали горішні вікна й прямували по залитих місячним світлом горищах до тремтливих сплячих людей, щоб досхочу напитися. Своїми незліченними відростками вони стискали самотні постаті, що гуляли уздовж річки, — постаті, які кричали й кричали, поки їх відносили в ніч, уже й так сповнену жалісливими криками.

Але коли вони викидали порожні оболонки від своїх страв, що смикались і качалися з відкритими ротами по дошках і темній бруківці, коли вони вдовольняли перші напади голоду й могли насолоджуватися їжею, крилатим створінням ставало цікаво. Вони відчували слабке крапання думок, смак яких відчували раніше, і переслідували їх — допитливі мисливці з холодним розумом.

Ось долетіла ниточка свідомості охоронця, що стояв біля їхньої клітки в Кістяному Місті та мріяв про дружину свого друга. Його яскраві фантазії долинули до однієї з істот, огорнули тремтливий язик. Відчувши цей смак, створіння зробило безладне коло в небі, мов метелик, а тоді звернуло до Відлунної Трясовини, відстежуючи запах своєї здобичі.

Інша істота раптом злетіла, описуючи вісімку та йдучи по власному сліду, щоб знову вловити знайомий смак, який мимохідь ковзнув по рецепторах. Це був нервовий аромат, що раніше огортав лялечки чудовиськ. Мисливці повиснули над містом, крапаючи слиною урізнобіч. Запахи були приглушені, ледь відчутні, проте істота мала гостре відчуття смаку, і вона знизилась у напрямку Мафатону, відстежуючи язиком манливий слід вченої, що стежила за ними, коли вони росли, — Маджести Барбл.

Маленький недогодований покруч, що звільнив своїх товаришів, теж знайшов слід, який він пам’ятав. Його розум був не таким розвиненим, смакові рецептори не такими точними: йому не вдавалось відстежити у повітрі мінливий запах. Однак він робив над собою зусилля. Смак цієї свідомості був таким знайомим... він оточував чудернацьку істоту, коли в ній зародилася свідомість, коли вона перетворилася на лялечку й коли переродилась у шовковій оболонці... Створіння загубило запах і знову його знайшло, а тоді знову загубило в незграбному метанні.

Найменший, найслабший нічний мисливець, сильніший за будь-яку людину, голодний і хижий, попрямував небом, намагаючись віднайти слід Айзека Ден дер Ґрімнебуліна.

Айзек, Дерхан і Лемюель Голуб переминалися з ноги на ногу на розі в димчастому відблиску вуличної лампи.

— Де твій приятель, чорти б його вхопили? — прошипів Айзек.

— Спізнюється. Мабуть, не може знайти. Казав же, він тупий, — спокійно відповів Лемюель. Він витягнув пружинного ножа й узявся чистити нігті.

— Нащо він нам здався?

— Не прикидайся, наче ти охрініти який невинний, Айзеку. Ти вмієш побрязкати переді мною грошиками, щоб я займався для тебе всякою всячиною і плював на голос розуму, але всьому є межі. Я не збираюся без захисту вплутуватись у справи, які бісять довбаний уряд. А пан Ікс може забезпечити такий захист. Ще й як.

Айзек тихо вилаявся, але знав, що Лемюель має рацію.

Йому дуже не хотілося втягувати в цю пригоду Лемюеля, але швидко склалась така ситуація, що вибору в нього не було. Девід явно демонстрував, що не бажає допомагати з пошуками Маджести Барбл. Він здавався паралізованим — клубком безпомічних нервів. Колега починав дратувати Айзека. Йому потрібна була підтримка, і хотілося, щоб Девід підняв дупу та чимсь зайнявся. Проте зараз в Айзека не було часу з ним сваритися.

Дерхан мимохіть назвала йому ім’я, що здавалось ключем до взаємопов’язаних таємниць істот у небі та загадкового допиту, який варта влаштувала Бену Флексу. Айзек відправив ім’я та всю наявну інформацію — Мафатон, науковець, Д/Р — Лемюелю Голубу. Він додав гроші, кілька гіней (заодно зауваживши, що запаси золота, яке йому дав Яґарек, поступово танули), і попрохав про інформацію та допомогу.

Тому він і стримував гнів через спізнення пана Ікс. Хай як удавав нетерплячку, саме заради такого захисту він і звернувся до Лемюеля.

Самого Лемюеля не довелося довго переконувати, щоб він пішов за вказаною адресою в Мафатоні разом з Айзеком і Дерхан. Він удавав, що його не хвилюють деталі, а єдиний спонукальний мотив — корисливе бажання отримати оплату за роботу. Айзек йому не вірив. Він уважав, що Лемюеля все більше цікавила загадка.

Яґарек заявив, що не прийде. Айзек намагався його переконати, швидко й натхненно, проте ґаруда навіть не відповів. «Якого хріна ти тоді взагалі тут робиш?» — хотів запитати Айзек, але промовчав і дав опоненту спокій. Можливо, тому потрібен був час, щоб відчути себе частиною команди. Айзек міг почекати.

Лін пішла якраз перед тим, як прибула Дерхан. Їй не хотілося покидати Айзека, коли він був у такому відчаї, але здавалось, що її думки теж були деінде. Вона залишилась лише на одну ніч, а коли пішла, пообіцяла Айзекові, що повернеться, як тільки зможе. Проте наступного ранку Айзек отримав лист, написаний її каліграфічним почерком. Конверт привезла через усе місто дорога гарантована доставка.

«Серце моє,

Боюсь, ти можеш розгніватись і почуватися зрадженим, але прошу тебе поставитись із розумінням. На мене чекав ще один лист від мого роботодавця, мого замовника, покровителя, якщо хочеш. Майже відразу за його повідомленням, що я не знадоблюся в найближчому майбутньому, надійшло нове, яким мене просять повернутися.

Я знаю, що гіршу мить годі було й обрати. Я прошу лише, аби ти повірив, що якби я могла не послухатися, я б так і зробила — але я не можу. Не можу, Айзеку. Я спробую закінчити роботу так швидко, як тільки здатна, — сподіваюсь, за тиждень чи два, — і повернуся до тебе.

Чекай на мене.

З любов’ю, Лін».

Тож на розі провулку Адлі, приховані світлотінню повного місяця, перед яким пливли хмари, і деревами в Біллі Ґрін, стояли лише сам Айзек, Дерхан і Лемюель.

Всі троє тривожно совались, озиралися на тіні перехожих, здригалися від уявних голосів. З вулиць довкола них коли-не-коли долинали звуки жахливо неспокійного сну. Після кожного дикого стогону чи завивання всі троє переглядалися.

— А щоб йому, — роздратовано й налякано просичав Лемюель. — Що коїться?

— Щось назріває