Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Девід повернув на північ, уздовж залізниці, до зовнішньої межі району повій.

Він запхав руки глибоко в кишені й похнюпив голову. Це була його ганьба. Чоловік повільно закипав: було гидко від самого себе.

На околицях району червоних ліхтарів пропонувався товар на традиційний смак. Там було чимало юних вуличних дівок, та проституток-самітниць, що юрмилися в інших куточках міста, тут не любили. Тут, під дахами шанованих закладів, потурали більш витонченим слабкостям. Незмінно вишукані будівлі цього кварталу, упереміж із крамничками для щоденних потреб, підсвічувалися газовими лампами, що палахкотіли під традиційно червоними світлофільтрами. У дверях декотрих молоді панянки у тісних корсажах ніжно-виклично манили перехожих. Вулиці тут не були такі людні, як решта міста, однак ніколи не стояли пусткою. Майже всі чоловіки походжали у вишуканому вбранні. Місцевий товар не призначався для голоти.

Декотрі йшли, зухвало задерши підборіддя. Більшість, як і Девід, скромно бродили одинаками.

Небо було тепле й брудне. Тьмяно мерехтіли зорі. У повітрі над дахами почувся шепіт і свист капсули, що саме шугнула повз. Як на жарт, прямо над центром розпусної вільготи простяглася вартова залізниця. Вельми рідко вартові робили набіги на розкішні розпусні будинки зони червоних ліхтарів. Та здебільшого, допоки вчасно платилися гроші, а насильство не виходило за стіни кімнат, у яких за нього заплатили, вартові не втручалися.

Струмені нічного повітря принесли із собою якесь тягуче, тривожне відчуття. Щось тяжче від просто неспокою.

У вікнах деяких будинків крізь тонкий серпанок сочилося м’яке світло. Жінки в білизні й тугих нічних сорочках безсоромно торкалися себе чи позирали на перехожих з-під кокетливо опущених повік. Вистачало тут і ксенійських борделів, де налиґаний молодняк радо вітав перехід від хлопчика до мужчини перетрахом із хепрі, водяницями, а чи й з екзотичнішими екземплярами. Від погляду на це Девід згадував про Айзека. І намагався про таке не думати.

Девід крокував далі й не зважав на жінок довкола. Він ішов у глиб району.

Чоловік завернув за ріг, будинки стали нижчі, миршаві. У вікнах виднілися далеко не тонкі натяки на природу пропонованого товару. Батоги. Наручники. Дівчинка років семи-восьми реве й утирає шмарклі в дитячій колисці.

Девід не зупинився і тут. Юрми рідішали, та Девід не йшов на самоті. Нічне повітря бриніло. Розмовами. Музикою. Сміхом. Криками болю, гавкотом, виттям тварин.

Майже в центрі цього лабіринту притулився тихенький закамарок. Девід ступив на брук завулка з легким тремом. У дверях закладів стояли понурі чолов’яги в дешевих костюмах і ретельно оглядали нещасних чоловічків, що переминалися на порозі.

Девід поволік ноги до дверей однієї з будівель. Міцний викидайло перепинив його, флегматично впершись рукою в груди відвідувача.

— Я від місіс Тольмек, — пробурмотів Девід.

Чоловік мовчки дав пройти.

Усередині світили лампи під брудно-коричневими абажурами. Від брунатного освітлення вестибюль здавався вкритим желейною плівкою. За столом сиділа похмура жіночка середніх років у тьмяно-бурій сукні під тон абажурам. Вона глянула на Девіда крізь півмісяці окулярів.

— Уперше в нашому закладі? — запитала. — Ви записувалися?

— Кімната номер сімнадцять на дев’яту вечора. Ім’я — Оррел, — відповів Девід.

Жінка ледь помітно вигнула брову й схилила голову подивитися в книгу перед собою.

— Зрозуміло. Ви, до речі... — глянувши на годинник, продовжила. — Ви прийшли на десять хвилин раніше, але можете підніматися. Знаєте, куди йти? Саллі очікує.

Вона зиркнула на нього та, страх і сором, по-змовницьки кліпнула й дозволила собі дурнувату масну посмішечку. Девіда занудило.

Він швидко повернувся в інший бік і припустив сходами.

Серце шалено вистрибувало, доки він піднімався і врешті ввійшов у довгий коридор на останньому поверсі. Він згадав, як уперше тут з’явився. У кінці коридору був номер сімнадцять.

Девід рушив до нього.

Він ненавидів цей поверх. Ненавидів пухирці одутлих шпалер, специфічні запахи з кімнат, тривожні звуки, що просочувалися крізь стіни. Більшість дверей, як годиться, стояли відчиненими. А в закритих номерах перебували клієнти.

Двері до сімнадцятого номера, звичайно, були зачинені. Єдиний виняток із правил.

Девід повільно ступав зашмульганим килимом. Перші двері, на щастя, виявилися зачиненими, тонка деревина не могла заглушити здушених уривчастих криків, скрип тугої шкіри, шиплячий, повний злоби голос. Девід відвернувсь і наткнувся поглядом на номер навпроти. Мимохіть окинув зором голе тіло в ліжку. Дівчинка не старша п’ятнадцяти підвела на Девіда очі. Вона стояла навкарачки... волохаті руки й ноги були... собачими лапами.

Очі чоловіка заворожено спостерігали за нею з хтивістю й жахом, поки він крокував повз. Вона ж незграбно, по-собачому плигнула на підлогу, важко повернулася на очевидно нових для неї чотирьох лапах і з надією подивилася на нього, випинаючи зад і розкішницю.

У Девіда раптом пересохли губи й посоловіли очі.

Найущипливіший сором пік його саме тут, у борделі з Поробленими-хвойдами.

У місті й без того вистачало Пороблених-проституток. Частіше за все це був єдиний спосіб для Пороблених (чоловіків та жінок) не вмерти з голоду. Однак тут, у районі червоних ліхтарів, дрібним грішкам потурали якнайстаранніше.

Більшість Пороблених-повій було покарано за злочини, не пов’язані з їхнім промислом. Зазвичай їхнє покарання було своєрідною перепоною для секс-роботи, що значно знижувало їхню вартість. Цей же район був для перебірливого знавця насолод. Тутешніх шльондр поробляли спеціально в рамках професії. Тіла ліпили у найнеймовірніші форми для найвідданіших гурманів спотвореної плоті. Батьки продавали дітей, а дорослих жінок і чоловіків до рук нелегальних поробників приводили борги. Подейкували, багатьох засуджували до того чи іншого виду тілесної ліпки, але ті, пройшовши каральні фабрики, потрапляли до сутенерів і мамок. Такий вигідний побічний бізнес підтримувався державними біотавматургами.

У цьому безкінечному коридорі час тягнувся, мов прогіркла патока. Кожні двері притягували погляд. Девід велів собі не дивитися, та очі не могли відірватися.

Усе побачене було схоже на якийсь сад жахіть. У кожному номері перебувала якась неповторна квітка з потворної плоті, суцвіття мук і тортур.

Девід крокував далі, повз голі тіла, вкриті грудьми, немов лускою, жахні крабоподібні тулуби з пишними дівочими ногами з обох боків, жінку, що дивилася на нього розумними очима над другою вульвою: за рот слугувала вертикальна щілина з вологими губами, відгомін ще однієї вагіни між її розчепірених ніг. Два хлопчики ошелешено обзирали масивні фалоси, якими обросли їхні маленькі тіла. А ще далі — багаторукий гермафродит.

В голові гуготіло. Від жаху Девід хилитався, мов підхмелений.

Сімнадцятий номер. Девід не повернув назад. Він уявив очі Пороблених позаду, як вони стежать за ним зі своєї тюрми з крові, кісток