Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

...П’ЯТЬ... прошепотів Ткач.

— П’ять, — рівним голосом погодився Радґаттер.

За мить Рятуй приєднався, киваючи.

— П’ять, — прошепотів він.

— Ткачу, — сказав Радґаттер. — Звісно, ти правий. Ми хотіли запитати про п’ять істот-утікачів. Ми... переживаємо через них... і ти, схоже, також. Ми хотіли би запитати, чи ти зміг би допомогти нам очистити від них місто. Викоріняти їх. Змити їх. Вбити їх. Перш ніж вони зашкодять Плетиву.

На мить повисла тиша, а тоді Ткач раптово затанцював швидкими рухами з боку в бік. Удари його гострих ніг по підлозі створювали тихий, швидкий барабанний дріб. Він дивно трусився.

...ПЕРШ ЯК СПИТАВ ТКАНИНА НАТЯГНУТА ЗМОРЩЕНА КОЛЬОРИ КРОВЛЯТЬ ТЕКСТУРИ ВИЦВІТАЮТЬ НИТКИ СОТАЮТЬСЯ ПОКИ Я СПІВАЮ ПОХОРОННІ ПІСНІ М’ЯКИМ ТОЧКАМ ДЕ ПЛИВУТЬ ФОРМИ З ПАВУТИНИ Я ХОТІВ ВИ Я БУДУ Я МОЖУ КІЛЬЦЯ МОНСТРІВ ТІНІ СІРІ ТІКАТИ КРИЛА ПЛУТАНИНА СМОКЧУТЬ ТКАНИНУ СВІТУ БЕЗБАРВНА СІРІСТЬ ЦЬОМУ НЕ БУВАТИ Я ЧИТАЮ РЕЗОНАНС СТРИБАЄ З ТОЧКИ В ТОЧКУ ПАВУТИНИ ЇСТИ БАГАТСТВО ПІДНІМАТИ Й ВИЛИЗУВАТИ НАЧИСТО ЧЕРВОНІ ЦВЯХИ Я ОБРІЖУ ТКАНИНУ І ЗАНОВО ЗВ’ЯЖУ Я ОБЕРЕЖНО КОРИСТАЮСЯ З КОЛЬОРУ Я ЗНЕБАРВЛЮ ВАШІ НЕБЕСА З ВАМИ Я ЗМЕТУ ЇХ НАЧИСТО І МІЦНО ЇХ ЗВ’ЯЖУ...

Радґаттерові знадобилось трохи часу, перш ніж він зрозумів, що Ткач погодився їм допомогти.

Мер обережно усміхнувся. Перш ніж Радґаттер знову заговорив, Ткач підняв угору всі чотири передні руки.

...Я МАЮ ЗНАЙТИ ДЕ ВІЗЕРУНКИ ЗМІСТИЛИСЯ ДЕ КОЛЬОРИ ЗБІГЛИ ДЕ КРОВОПИВЦІ КОМАХИ ВСЕ ВИСМОКТУЮТЬ ІЗ МІСТЯН КОТУШОК І Я І Я ЗАЙДУ ЗАЙДУ...

Ткач відійшов убік і зник. Він змістився з фізичної площини. Він акробатично біг по нитках павутини світу.

Уривки ефірної павутини, що незримо літали по кімнаті й чіплялися до шкіри, поступово почали згасати.

Радґаттер повільно похитав головою. Вартові випрямляли спини, зітхаючи, розслабляючи м’язи після бойової стійки, в якій вони несвідомо стояли увесь цей час. Еліза Стем-Фульхер впіймала погляд Радґаттера.

— То що, — сказала вона. — Ми ж його наймаємо?

Розділ двадцять дев’ятий

Вірми були нажахані. Розповідали історії про монстрів у небесах.

Вони сиділи навколо вогнищ на міських звалищах, гріючись, палили сміття й лупцювали дітей, щоб ті шанувалися. По черзі розказували про раптові пориви вітру в розбурханому небі й сполохи чогось страшного. Вони бачили кручені спіралями тіні в небесах. Відчували, як згори на них мжичить якась ядуча рідина.

Вірми щезали.

Спочатку це були лише історії. Попри страх, вірми діставали якусь насолоду від таких казочок. Однак незабаром в тих казках з’явилися реальні герої. Імена жертв ридма проголошувалися по всьому нічному місту, коли знаходили їхні обслинені мляві тіла. Арфамо, Косий, М’ятний і, що найгірш, Шельма, перший вірм на весь східний край міста. Він ніколи не програвав. Ніколи не відступав. Його знайшла дочка в чагарниках побіля іржавого газгольдера в Нейтральній Зелені. Голова моталася з боку в бік, слиз сочився з носа і з рота, у тьмяних вибалушених очах світилося не більше життя, аніж у вареному яйці.

На Плазі Статуй виявили мляві безживні тіла двох хепрійських матрон. На березі ріки в Морокраї сидів, розвалившись, водяник, відкопиливши широченну губу в ідіотській посмішці. Кількість безумних людей неухильно зростала до двозначного числа.

Старійшини Оранжереї не видавали інформації, чи був уражений хоч один какт.

«Сутичка» надрукувала у себе на другому розвороті статтю під назвою «Загадкова епідемія слабоумства».

Не тільки вірми бачили істот, яких не мало би тут бути. Перші двійко-трійко, потім більше й більше свідків істерично заявляли, що були поряд з тими, у кого викрали розум. Ті були ошелешені, як ніби у трансі, белькотали щось про чудовиськ, диявольських комах без очей, темні довгасті тіла, жаскі вигини кінцівок. Страшні випнуті зуби й гіпнотичні крила.

Район Крук розкинувся довкола Вокзалу на вулиці Відчаю складною плутаниною жвавих вулиць і глухих завулків. Головні артерії — вулиця ЛеТіссоф, Конкубецький шлях, бульвар Дос Ґеру — розбігалися в усі боки від Вокзалу та Плази Більсантум. Це були широкі велелюдні вулиці, сум’яття візків, кебів і пішоходів.

Щотижня посеред цієї галасливої штовханини відкривалися нові вишукані крамниці. Велетенські універмаги займали по три поверхи благородних в минулому будинків. Вітрини менших, але так само пристойних закладів рябіли усілякими новинками: гасовими лампами з вигадливо закрученої міді, арматурою, їжею, люксусовими табакерками, ексклюзивним одягом.

На менших відгалузках, що мов капіляри розповзалися від поважних вулиць, поряд із закритими клубами товпилися адвокатські контори, лікарські кабінети, актуарії, аптеки й благодійні товариства. Патриції в бездоганних костюмах походжали мощеними дорогами.

У глиб найтемніших закутків Крука вшнипилися острівці злиднів і старезної архітектури, на які обачливо не звертали уваги.

Розташоване на південному сході Слинне Вогнище згори розбивали навпіл підвісні колії, що з’єднували вартову вежу в Борсуковій Драговині з Вокзалом на вулиці Відчаю. Район був частиною тієї ж галасливої зони, що й Шек, клин невеличких крамничок і кам’яних будинків, де-не-де залатаних цеглою. Була в Слинному Вогнищі тіньова промисловість — Поробництво. Там, де район прилягав до ріки, підземні каральні фабрики вичавлювали зболені ридання й здушені крики. Та Слинне Вогнище, трясучись над своєю репутацією, успішно ігнорувало тіньову економіку й лише зрідка виказувало свою неприязнь.

Місцина була метушлива. Тут пролягала дорога паломників до Пальґолакійського храму на північній межі Борсукової Драговини. Століттями Слинне Вогнище слугувало притулком для інакодумних церков та релігійних течій. Їхні стіни трималися купи завдяки клею від тисяч зогнилих плакатів, що зазивали на теологічні дебати. Монахи й монахині химерних містичних сект хутко чимчикували вулицями, не підводячи очей. На розі вели балачку дервіші та ієрономи.

Між Слинним Вогнищем і Круком нахабно вклинилася найвідкритіша таємниця міста, його масна, ганебна пляма. У масштабах міста це був крихітний клаптик. Декілька вуличок, напхом напханих вузькими благенькими хатками, сполучалися між собою алейками і сходами, де затиснуті між високими й чудно оздобленими будівлями уламки тротуару слугували захисним лабіринтом.

Квартал борделів. Зона червоних ліхтарів.

Пізно ввечері Девід Серачін простував північною околицею Слинного Вогнища. Напевне, ішов додому в Ліньфорд: на захід, під Лінією Зюйд та її повітряними коліями, через Шек, повз дебелу вартову вежу до Ліньфордської Зелені. Маршрут довгий, однак цілком можливий.

Однак коли Девід пройшов під склепіннями вокзалу Слинний Базар, він, скориставшись темрявою, хутко озирнувся туди, звідки прийшов. Позаду метушилися перехожі. Стеження не було. Він мить повагався, а потім вигулькнув з-під залізничних колій, де