Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
Ткач, немов тарантул, за один крок піднімав тільки одну ногу. Він високо підкидав її і ставив з делікатністю хірурга чи митця. Повільний, зловісний, нелюдський рух.
З тієї ж химерної складки на тілі росли дві пари коротших ніжок. Одна пара, завдовжки майже два метри, була нерухома, суглобами догори. Кожен тонкий, твердий відросток хітину закінчувався півметровим кігтем — жорстким, відполірованим шматком червонястого панцира, загостреним, як скальпель. На початку кожного з них була закручена кістка — загострений гак, щоб чистити, різати й утримувати здобич.
Ці органічні пагони випинались, як широкі роги, як списи. Яскрава демонстрація вбивчого потенціалу.
Перед ними звисала остання, коротша пара кінцівок. На їхніх кінчиках, десь посередині між головою Ткача і землею, була пара тоненьких, крихітних рук з п’ятьма пальцями. Лише відсутність нігтів і чорний, мов ніч, колір відрізняв їх від ручок людських дітей.
Ткач вигнув лікті угору і зчепив руки, повільно та безперервно потираючи їх. Це був ледь помітний, підозріло людський рух — наче у лицемірного, манірного священика.
Загострені ноги підібралися ближче. Червоно-чорні кігті злегка прокрутилися, зблиснувши в несвітлі. Руки гладили одна одну.
Тіло Ткача похилилося назад і знову — загрозливо — вперед.
...ЯКУ ПОЖЕРТВУ ЯКЕ БЛАГО ШАРНІРНІ РІЗАКИ ВИ МЕНІ ПРИНОСИТЕ... — сказав він і раптом простягнув праву руку. Вартові напружились од різкого руху.
Без вагань Радґаттер ступив уперед і поклав йому в долоню ножиці, намагаючись не торкнутися шкіри. Стем-Фульхер і Рятуй зробили те ж саме. Ткач з моторошною швидкістю відійшов назад. Він подивився на ножиці, просунув пальці в кільця кожної пари по черзі, швидко розімкнув і зімкнув їх. Тоді він посунувся до задньої стіни й швидким рухом притиснув кожні ножиці до холодного каменю.
Якимсь незбагненним чином бездушний метал залишався на тому ж самому місці, чіпляючись за поцяткований вологою камінь. Ткач скрупульозно пересунув їх так, щоб його влаштовувала конструкція.
— Ми тут для того, щоб про дещо тебе спитати, Ткачу, — рівним голосом сказав Радґаттер.
Ткач важко повернувся до нього.
...ПЛЕТІННЯ НИТОК ОТОЧУЄ ОГОРТАЄ НАВКОЛО ВАШИХ КРИХКИХ СМІХОТЛИВИХ ТУШОК ВИ ТЯГНЕТЕ І ПРАГНЕТЕ РОЗРИВАЄТЕ І ЗШИВАЄТЕ ВИ ТРІУМВІРАТ ВЛАДИ УБРАНИЙ У СИНІЙ З ГОСТРИМ ПОРОХОМ ЗАЛІЗОМ ВИ БЕЗДІЯЛЬНІ ТРОЄ ВПІЙМАЛИ ЗАДЕРТІ ДУШІ НА СУЧКИ З ТКАНИНИ П’ЯТЬ КРИЛАТИХ РІЗНИКІВ ЯКІ РВУТЬ РОЗКРУЧУЮТЬ СИНАПСИ ЗА НЕРВОВИМИ ЗАКІНЧЕННЯМИ ДУХИ ВИСМОКТУЮТЬ ВОЛОКНА СВІДОМОСТІ...
Радґаттер багатозначно подивився на Рятуя і Стем-Фульхер. Всі троє з усіх сил намагалися зрозуміти вигадливу поетику мови Ткача. Одне вони зрозуміли точно.
— П’ять? — прошепотів Рятуй, дивлячись на Радґаттера і Стем-Фульхер. — Пістрявий купив тільки чотирьох нетель...
...П’ЯТЬ ПАЛЬЦІВ РУКИ ЩОБ ВТРУТИТИСЯ ЩОБ ЗНЯТИ СВІТО-ТКАНИНУ З КОТУШКИ ТИХ ЩО НАСЕЛЯЮТЬ МІСТО П’ЯТЬ КОМАХ ЩО РОЗРИВАЮТЬ ПОВІТРЯ ЧОТИРИ СФОРМОВАНІ БЛАГОРОДНІ ПРИКРАШЕНІ БЛИСКУЧИМ УБРАННЯМ ОДНА КОРОТКИЙ МІЗИНЕЦЬ НЕДОРОСТОК НЕДОГОДОВАНЕ ДАЄ СИЛИ СВОЇМ ВЛАДНИМ СЕСТРАМ ПАЛЬЦЯМ П’ЯТІРНІ...
Вартові напружилися, коли Ткач повільно наблизився до Рятуя своєю нелюдською ходою. Він розчепірив пальці однієї руки, тримаючи її перед лицем Рятуя та посуваючи все ближче і ближче. Повітря навколо людей згущувалось із наближенням Ткача. Радґаттер боровся з бажанням витерти обличчя, змахнути з нього невидимий чіпкий шовк. Рятуй стис зуби. Вартові бурмотіли в нерішучому безсиллі. Стало очевидно, наскільки абсурдно-непотрібною була їхня присутність.
Радґаттер з дискомфортом спостерігав за тим, що відбувалося. Минулого разу, коли він спілкувався із Ткачем, той проілюстрував свою думку, якийсь мовленнєвий зворот, потягнувшись до капітана вартових, що стояли біля Радґаттера, піднявши його в повітря і повільно випатравши. Він провів кігтем угору вздовж живота, проткнувши броню, і аж до підборіддя, витягуючи одну паруючу кістку за іншою. Чоловік кричав і бився, і ще кричав, поки Ткач його білував, а той, і оком не змигнувши, продовжував пояснювати свою думку оніричними загадками, що резонували в голові Радґаттера.
Радґаттер знав, що Ткач міг зробити що завгодно, щоб покращити, як він уважав, плетиво світу. Він міг прикинутися мертвим чи зробити з каменя на підлозі статую лева. Він міг видерти очі Елізі. Що завгодно, аби тільки зберегти візерунок у тканині ефіру, яку лише Ткач міг бачити, що завгодно, аби зіткати гобелен.
Якоїсь миті у голові Радґаттера майнув спогад, як Капнелліор обговорював тексторологію — науку про Ткачів. Ткачі були надзвичайно рідкісні й лише в окремих випадках мешкали в традиційній реальності. З початку існування міста науковці Нового Кробузона виявили лише два трупи Ткачів. Науку Капнелліора навряд чи можна було назвати точною.
Ніхто не знав, чому цей Ткач вирішив залишитися. Понад двісті років тому він у свій заплутаний спосіб оголосив меру Даґману Бейну, що житиме в міському підземеллі. Протягом десятків років одна чи дві адміністрації взагалі його не чіпали. Але більшість не змогли протистояти тяжінню його сили. Ті рідкісні випадки, коли він спілкувався з іншими, — іноді тривіальні, іноді смертельні — і становили основне джерело інформації для досліджень Капнелліора.
Сам Капнелліор був еволюціоністом. Він дотримувався погляду, що Ткачі були видом звичайних павуків, які потрапили під випадковий вплив якоїсь енергії, крутневої чи тавматургічної, десь тридцять-сорок тисяч років тому, ймовірно в Саґримаї. Наслідком цього стало коротке, але надзвичайно інтенсивне прискорення еволюції. За кілька поколінь, пояснив він Радґаттеру, Ткачі еволюціонували від майже безмозких хижаків у естетів з неймовірною інтелектуальною та матеріотавматургічною силою, надрозумною чужорідною свідомістю, які вже не плели павутину, щоб ловити здобич, а натомість використовували її як предмет краси, котрий можна було виткати з матерії самої реальності. Їхні прядильні органи розвинулися в особливі залози, що існували поза вимірами і ткали візерунки у матерії світу. Світу, який для них був павутиною.
У старих легендах розповідалося, що Ткачі могли вбити одне одного через естетичні незгоди: наприклад, чи красивіше буде, якщо знищити армію з тисячі людей чи залишити, або зривати чи ні певну кульбабку. Для Ткача мислення було за своєю сутністю естетичним. Діяти — ткати — означало створювати приємніші візерунки. Вони не їли фізичної їжі: здавалося, вони годувалися самим лише сприйняттям краси.
Краси, невидимої людям чи іншим мешканцям буденної реальності.
Радґаттер палко молився, аби Ткач не вирішив, що в ефірі вийде красивий візерунок, якщо вбити Рятуя.
Через кілька напружених секунд
