Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
Дерхан спостерігала за батареєю та двигуном, пильнуючи, аби ті працювали безперебійно.
Умма Бальсум, заплющивши очі, ворушила губами. Повітря в кімнаті співало, як вінця винного келиха від доторку пальцем.
Зненацька нею добряче струснуло. Жінка тремтіла всім тілом. Різко розплющилися очі.
Дерхан не зводила погляду з комунікатриси.
Ріденьке волосся Умми смикалося, мов купка опаришів. Воно ковзнуло з лоба угору — Дерхан згадала, як Бенджамін часто зачісував волосся назад, коли не працював. По тілу жінки пробігли брижі. Ніби громовина пронизала її підшкірний жир, дещо видозмінюючи його. Коли та добігла до маківки, усе її тіло змінилося. Вона не стала товщою чи тоншою, але через перерозподіл тканин фігура виглядала дещо інакше. Ширшою в плечах. З’явилася чітка лінія підборіддя, зменшилося масивне воло.
На обличчі розквітали синці.
Мить — і жінка гупнула навкарачки. Дерхан не стримала зойк, однак потім побачила, що очі в медіумки були розплющені, погляд ясний.
Умма Бальсум різко сіла, розкинувши ноги, й притулилася спиною до софи.
Вона підвела очі, й лоб зморщився недовірливою гримасою. Вона подивилася на Дерхан все ще зачудованим поглядом. Рот Умми Бальсум (тепер більш тонкогубий і різкіше окреслений) відкрився від подиву.
— Ді? — прохрипіла вона. Голос вібрував відлунням.
Дерхан безглуздо витріщалася на Умму.
— Бен... — затнулася вона.
— Як ти сюди потрапила? — прошипіла Умма, різко встаючи. Не ймучи віри, дивилася на Дерхан з-під примружених повік. — Я бачу крізь тебе...
— Бене, слухай уважно. — Дерхан відчула необхідність заспокоїти його. — Не ворушися. Ти бачиш мене через комунікатрису, вона синхронізувалась із тобою. Зараз вона в стані абсолютно пасивного реципієнта, тому я й можу говорити з тобою напрямки. Розумієш мене?
Умма Бальсум, тобто Бен, швидко закивала. Вона перестала рухатись і знову опустилася на підлогу.
— Де ти? — прошепотіла стиха.
— У Борсуковій Драговині, біля Кільця. Бене, часу катма. Де ти? Що сталося? Вони... вони... щось зробили з тобою? — тремтячим шепотом видихнула Дерхан. По тілу прокотилася тужна хвиля відчаю.
За дві милі від неї Бен похнюплено похитав головою, а вона бачила її прямо перед собою.
— Ще ні, — відповів тихо Бен. — Залишили мене самого... поки що...
— Звідки вони знали, де тебе знайти?
— Джаббер, Ді, вони завжди все знають. До мене сраний Радґаттер приходив недавно і... брав мене на кпини. Казав, що вони давно знають, де міститься «ББ», просто не надто поспішали нас нагнати.
— Це через страйк... — почала Дерхан понуро. — Вони вирішили, що ми зайшли надто далеко...
— Ні.
Дерхан різко підвела голову. Бенів голос, чи то пак наближений сурогат, що вихоплювався з губ Умми Бальсум, був твердий і виразний. Погляд — рішучий і вимогливий.
— Ні, Ді, річ не у страйкові. Бляха муха, можна тільки мріяти, що це ми підняли таку бучу. Та це тільки приказка до казки...
— Тобто?.. — почала було Дерхан, та Бен перебив.
— Розповім, що знаю. Коли я сюди втрапив, прийшов Радґаттер, вимахуючи випуском «ББ». І знаєш, у що він мені тицяв? У той сраний заледве натяк на історію, що вийшов у другому розділі. «Чутки про оборудки „Жирного Сонця“ з головним кримінальним авторитетом». Через одне джерело дійшла інформація, що уряд продав якусь байду, невдалий науковий проект чи що воно таке якомусь бандюку. І все! Ніяких фактів! Ми просто хотіли розколотити гімно. А Радґаттер махає тією газетою, тикає мені під носа... — Очі Умми на мить затуманилися, Бен згадував. — І одне й те ж саме: «Що ви знаєте про це, пане Флекс? Хто ваше джерело? Що вам відомо про нетель?» Серйозно, метелики! «Що вам відомо про недавні проблеми пана П?»
Бен повільно похитав головою Умми Бальсум.
— Розумієш? Ді, я не знаю, в яку сраку ми влізли, але ми розбовтали щось таке, від чого Радґаттер всі штани обісрав. Тому він мене й приволік сюди та все торочив: «Якщо знаєте, де перебувають нетлі, краще вам сказати». Ді... — Бен обережно зіп’явся на ноги. Дерхан вже відкрила рота, щоб попередити його не рухатися, але затнулася, коли він повільно почав підходити до неї на Умминих ногах. — Ді, ти маєш за це взятися. Вони налякані, Ді. Дуже. Треба цим скористатися. Я взагалі не міг допетрати, про що йдеться, а він, певно, подумав, що я придурююся. Я й підіграв, бо це його явно бентежило.
Невпевнено, сторожко Бен простягнув до Дерхан руки Умми Бальсум. Горло Дерхан стисло спазмом, коли побачила, що Бен плакав. Сльози безгучно котилися по його щоках. Вона закусила губу.
— Що це дзижчить, Ді? — спитав Бен.
— Двигун комунікативної машини. Треба, щоб він безперебійно працював.
Голова Умми Бальсум кивнула.
Її руки торкнулися Дерхан. Від доторку жінка затремтіла. Вона відчула, як Бен стис її вільну руку, став навколішки.
— Я тебе відчуваю. — Бен усміхнувся. — Напівпрозора, ніби привид якийсь... але ж я відчуваю тебе. — Чоловік вже не усміхався, шукав слова. — Ді... Я... Вони мене вб’ють. Святий Джаббере... — видихнув він. — Мені страшно. Я знаю, ці покидьки... будуть мучити...
Його плечі судомно здригалися, чоловік не стримував ридань. Якусь мить він мовчки дивився вниз, безгучно плачучи від страху. Потім підвів погляд, у голосі — криця.
— Та пішло воно все... Ці падли налякані до всрачки, Ді. Ти маєш розібратися. І для цього я призначаю тебе редактором довбаного «Безтямного бродяги»... — На мить обличчя засяяло. — Так, їдь у Мафатон. Я з нею бачився тільки двічі, у тамтешніх кафешках, гадаю, там десь вона і живе, моя інформантка. Ми зустрічалися пізно ввечері, сумніваюся, що їй захотілось би вертатися додому через усе місто о такій порі, тому, підозрюю, вона з тих місць. Звати Маджеста Барбл. Розповіла небагато. Лише те, що уряд призупинив науковий проект, над яким вона працювала
