Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Дерхан стулила губи, намагаючись втримати дрож у руці.

Вистрілила. Нетля закружляла й затріпотіла крильми. Із роззявленої пащеки зазміїлося люте, здушене сичання, тихий лемент. Айзек помітив крихітний отвір у тонкому, як папір, лівому крилі.

Барбл закричала і затихла, відтак, усвідомивши, що все ще жива, заверещала знову.

Глитай-нетля повернулася до Дерхан. Дві батогоподібні кінцівки потягнулися через простір між ними і щосили шваркнули жінку по спині. Почувся жахливий хрускіт. Дерхан відкинуло крізь відчинені двері, від удару все повітря вилетіло з легень. Упавши, жінка застогнала від болю.

— Не озирайся! — закричав Айзек. — Біжи! Хутко! Я за тобою!

Він намагався не слухати благань Барбл. Часу перезарядити зброю не було.

Чоловік повільно крався до дверей, молячись, щоб істота й далі не звертала на нього уваги, і дивився, що за звір розквітав у дзеркальному відображенні.

Мозок відмовлявся сприймати побачене. Усе ніби вкривав легкий серпанок. Пізніше Айзек спробує осмислити картину, якщо вийде з цього будинку живим і добереться додому, до друзів, та зможе обдумати те, що побачив.

Одначе зараз він намагався ні про що не думати, побачивши, як нетля знову перевела увагу на жінку, котру тримала у своїх міцних лабетах. Істота тонкими, по-мавпячи чіпкими пальцями силкувалася розплющити їй очі. Барбл закричала, й від страху її знудило, а потім крики раптово стихли, коли жінка помітила мінливі візерунки на крилах нетлі. Айзек дивився, як повільно розгортаються в гіпнотичне полотно тужаві крила, як очі Барбл заворожено розширилися, всотуючи мінливі барви, як її тіло розслабилося, а нетля стікала слиною від нетерплячки. З роззявленої пащеки знову вистромився страховинний язик і зазміївся по мокрій від слини сорочці до обличчя жінки; очі тої все ще зачаровано стежили за неймовірною мішаниною кольорів крил. Шипастий кінчик язика легенько тицявся в лице, ніс, вуха і раптом з силою проник між зубів у рот (Айзека напнуло блювати, хоч він і намагався ні про що не думати). Чим далі просовувавсь язик, тим більше вибалушувалися очі бідолашної.

А потім Айзек побачив, як щось ворухнулося під шкірою на жінчиній голові, випинаючись і корчачись, немов вугор у намулі, а в очах блиснуло щось чуже. По її обличчю текли сльози, слиз і сукровиця, а язик істоти проліз у її мозок. За мить до того, як вискочити з кімнати, Айзек побачив, що очі нещасної поблякли, а тоді в них згасло життя. Тварюка стояла із роздутим черевом — вона випила жертву до дна.

Розділ тридцять другий

Лін була сама.

Вона сиділа в темряві на горищі, обпершись об стіну й розсунувши ноги, наче лялька. Вона дивилась, як рухається пил у теплому повітрі. На світ ще не благословлялося — було десь між другою і четвертою ранку.

Ніч тягнулася нескінченно й безжалісно. Лін чула — відчувала — вібрації в повітрі, тремтливі крики й завивання порушеного сну, від якого здригалося все місто навколо. У неї самої було важко в голові від передчуття чогось лихого, невидимої загрози.

Лін відхилилася назад і стомлено почухала голову-скарабея. Їй було страшно. Їй вистачало кмітливості, щоб зрозуміти, що щось було не так.

Вона прибула до пана Пістрявого кілька годин тому, напередодні ввечері. Як завжди, отримала вказівку йти на горище. Але коли вона зайшла у довгу, суху кімнату, там нікого, крім неї, не було.

Скульптура бовваніла в дальньому куті кімнати. По-дурному роззирнувшись, наче Пістрявий міг сховатися від очей в порожньому просторі, вона підійшла до своєї роботи, щоб її оглянути. З неясною тривогою подумала, що Пістрявий невдовзі може до неї приєднатися.

Вона погладила постать зі слини хепрі. Половину було зроблено. Численні ноги Пістрявого вона передала звивистими формами й гіперреальними кольорами. Скульптура закінчувалась десь у метрі над землею нерівними, рідкими хвилями. Можна було подумати, що це була свічка у вигляді Пістрявого в натуральну величину, що наполовину згоріла.

Лін чекала. Минула година. Вона спробувала підняти люк у підлозі й відкрити двері до проходу, але й те й інше замкнули. Вона потупала по люку й постукала у двері, голосно, довго, але ніхто не озвався.

«Це якась помилка, — сказала вона собі. — Пістрявий зайнятий, він скоро прийде, просто затримався». Однак таке звучало непереконливо. Пістрявий був профі. Професійний бізнесмен, злочинець, філософ і артист.

Затримка не була випадковістю. Це робилося навмисно.

Лін не знала, чому, але Пістрявий хотів, щоб вона так сиділа й нервувалася на самоті.

Лін сиділа годинами, поки її тривога не перетворилася на страх, а той — на нудьгу, а та — на терплячість, і вона малювала щось пальцем на запилюженій підлозі й відкривала сумку, знову й знову перелічуючи барвоягоди. Настала ніч, а вона все ще чекала.

Її терпіння знову перетворилося на страх.

«Навіщо він це робить? — подумала вона. — Чого він хоче?»

Це було не схоже на звичайну грайливість Пістрявого, його підколки, його небезпечну балакливість. Це було значно страшніше.

І нарешті, через багато годин після прибуття, вона почула звук.

Пістрявий був у кімнаті в супроводі свого прислужника-какта й кількох кремезних Пороблених-гладіаторів. Лін не знала, як вони увійшли. Ще кілька секунд тому вона була на самоті.

Вона стояла й чекала, стискаючи руки.

— Пані Лін. Дякую, що прийшли, — сказав Пістрявий зі свого нагромадження ротів.

Вона чекала.

— Пані Лін, — продовжив він. — Позавчора я мав прецікаву розмову з таким собі Щасливчиком Ґазідом. Підозрюю, ви вже давненько не бачили пана Ґазіда. Він працював на мене інкогніто. Що ж, як ви, переконаний, уже знаєте, по всьому місту зараз цілковита нестача сон-трути. Почастішали крадіжки зі зломом, розбійні напади. Люди у відчаї. Ціни божевільні. У місто просто не надходить нова сон-трута. А все це означає, що пан Ґазід, який зараз сидить на сон-труті, у невтішному стані. Він більше не може дозволити собі товар, навіть маючи службову знижку.

Так от, позавчора я почув, як він лається. У нього була ломка, і він проклинав усіх, кого бачив, але це було трохи інше. Знаєте, що він кричав у своїх муках? Дивовижно. Це було щось наче «Не треба було ту труту давати Айзеку!»

Какт поруч із паном Пістрявим розімкнув величезні руки і потер загрубілі пальці. Він потягнувся до своїх голих грудей і зі страхітливою неспішністю вколов палець одним із власних шипів, перевіряючи гостроту. Обличчя й не ворухнулось.

— Чи ж це не цікаво, пані Лін? — продовжив Пістрявий з нудотною