Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

«Що це? Що це таке?» — думала Лін, поки він наближався. Їй ніде було сховатися.

— Отже, пані Лін, у мене вкрали деякі дуже цінні предмети. Якщо хочете, їх можна назвати маленькими фабриками. Тому й закінчилася сон-трута. І знаєте що? Мушу визнати, що я зайшов у глухий кут, думаючи, хто ж міг це зробити. Справді. Не було жодних зачіпок, — він спинився на мить, і його численні роти скривилися в посмішці. — Аж поки я не почув Ґазіда. Тоді все... стало... на свої... місця, — він випльовував кожне слово.

На якийсь безгучний сигнал візир-какт посунув до Лін, яка скривилася й спробувала вирватись, але було запізно. Він потягнувся до неї величезними м’ясистими кулаками й ухопив за руки, щоб не смикалась.

Ніжки Лін здригнулися, і вона видала різкий хемічний крик болю. Кактоїди зазвичай ретельно обрізали шипи на долонях, щоб легше було користуватися руками, але цей — ні. Кущики колючих органічних голок безжалісно впилися їй в руки.

Знерухомлену, її без зусиль кинули перед Пістрявим. Він люто подивився на скульпторку. Коли він знову заговорив, у голосі безпомильно вчувалась загроза.

— Ваш збочений коханець хотів мене розвести, пані Лін? Купує величезні партії моєї сон-трути, заводить, за словами Ґазіда, власних нетель, а тоді краде моїх! — останні слова він проревів, аж трусячись.

Лін ледве могла думати через біль в руках, але відчайдушно намагалась знаками показати на рівні пояса: «Ні, ні, ні, це не так, це не так...»

Пістрявий боляче ляснув її по руках.

— Навіть, блядь, не намагайся, жукоголова сучко, шльондра ти така, хвойда схрещена. Твій гівносос намагався мене витіснити з мого ж сраного ринку. Що ж, це дуже, дуже небезпечна гра.

Він трохи відійшов, спостерігаючи, як вона пручається.

— Змусимо Ґрімнебуліна відповісти за свою крадіжку. Думаєш, він прийде, якщо ми запропонуємо йому тебе?

Рукава сорочки Лін стали цупкі від крові. Вона знову намагалася заговорити жестами.

— У вас буде нагода пояснити свою позицію, пані Лін, — сказав Пістрявий знову спокійним голосом. — Можливо, ви — співучасниця злочину, можливо, уявлення не маєте, про що я говорю. Мушу сказати, вам дуже не пощастило. Я цього так не залишу, — він дивився, як вона у відчаї намагається сказати йому, пояснити, вирватись.

Руки їй відмовляли. Через какта німіло тіло. Перш ніж хепрі знепритомніла від болю, вона почула шепіт пана Пістрявого:

— Я не пробачаю.

Біля наукового факультету Новокробузонського університету на плацу юрмилися студенти. Багато з них були вдягнені в чорні мантії, як говорилося в правилах; кілька бунтівних душ кинули їх на руку на виході з будівлі. Серед цього напливу нерухомо стояли два чоловіки. Вони обперлись об дерево й ігнорували живицю, що липла до одягу. Повітря було тепле й вологе, а один з чоловіків недоладно вбрався у довге пальто й темного капелюха.

Вони довго стояли без жодного поруху. Закінчилось одне заняття, тоді ще одне. Чоловіки спостерігали, як приходять і йдуть дві партії студентів. Час від часу то один, то інший тер очі, масажував обличчя. А тоді вони поверталися до свого нібито безпричинного спостереження за головним входом.

Нарешті, коли пообідні тіні почали витягуватись, чоловіки зрушили з місця. З’явилася їхня мішень. Монтеґ’ю Вермішанк вийшов із будівлі й боязко втягнув носом повітря, наче знав, що треба ним насолодитися. Він почав знімати куртку, відтак передумав і знову натягнув її. Науковець попрямував до Ладміду.

Чоловіки вийшли з тіні дерева й пішли за жертвою.

День був насичений. Вермішанк пішов на північ, шукаючи кеб. Він опинився на дорозі Тенч, найбільш богемній магістралі Ладміду, де прогресивні науковці збирали натовпи шанувальників у кав’ярнях і книгарнях. Старі будівлі в Ладміді добре збереглися, їхні фасади відчистили й наново пофарбували. Вермішанк на них не зважав. Він уже роками ходив цією дорогою. Монтеґ’ю не помічав ані вулицю навколо себе, ні своїх переслідувачів.

З натовпу з’явився чотириколісний кеб, котрий тягнула якась двонога поскубана тварина з північної тундри. Вона пересувалася на загнутих назад ногах, як у пташки. Вермішанк підняв руку. Візник спробував скерувати до нього свій транспорт. Переслідувачі Вермішанка прискорились.

— Монті! — вигукнув кремезніший чоловік, вдаривши його по плечу.

Вермішанк сполохано повернувся.

— Айзеку, — запнувся він. Очі бігали, вишукували кеб, який усе ще під’їжджав.

— Як справи, друже? — заволав Айзек йому в ліве вухо, а в правому Вермішанк почув сичання іншого голосу.

— Те, що зараз тисне тобі в живіт, — ніж, і якщо ти хоч дихнеш не так, як я скажу, я випущу тобі кишки, як сраній рибині.

— Такий радий, що ми зустрілися! — весело проревів Айзек і махнув до кеба. Візник щось пробурмотів і під’їхав.

— Тільки спробуй втекти, я тебе нафіг заріжу, а якщо вирвешся з рук, отримаєш кулю в мізки, — з огидою продовжив голос.

— Заходь у гості, вип’ємо, — сказав Айзек. — Будь ласка, до Борсукової Драговини, пане візнику. Веслярський шлях, знаєте такий? Симпатична у вас тварюка, до речі, — Айзек не переривав гучний потік нісенітниць, поки залазив у закритий екіпаж.

Вермішанк, тремтячи й затинаючись, сів наступний, відчуваючи лезо ножа, котре його підганяло. Лемюель Голуб сів останнім, дивлячись прямо перед собою, та не забираючи ножа від боку Вермішанка.

Візник від’їхав від узбіччя. Трьох чоловіків у кебі огортали скрипи, брязкіт і невдоволене бекання тварини.

Айзек повернувся до Вермішанка, але тепер на обличчі не лишилось ані сліду перебільшених радощів.

— Тобі багато що доведеться розповісти, пиздюк ти сраний, — загрозливо прошипів він.

Його в’язень з кожною секундою набирався сміливості.

— Айзеку, — пробурмотів він. — Ха! Чим можу допомогти?

Він здригнувся, коли Лемюель штрикнув ножем.

— Стули свою довбану хліборізку.

— Стулити хліборізку і водночас багато що розповісти, Айзеку? — задумливо запитав Вермішанк, а тоді скрикнув від несподіванки, коли Айзек зненацька вмазав йому. Вермішанк, несміло потираючи обличчя, що пекло від болю, шоковано дивився на колегу.

— Я тобі скажу, коли розповідати, — мовив Айзек.

Решту поїздки вони мовчали, їдучи нерівним шляхом повз станцію Лудовий Переліг, по мосту Данечі над млявою Іржею. Айзек заплатив візникові, а Лемюель тим часом погнав Вермішанка до складу.

Усередині стояв стіл, на якому проводили досліди. За процесом роздратовано спостерігав Девід. Його червоняста безрукавка здавалась недоречно веселою, а позирк не зовсім привітним. Яґарек сховався в кутку. Ноги він обгорнув ганчірками, голову