Українська література » Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
кручі, голої та відкритої всім вітрам, підніжжя якої повив туман, а позаду них в'юнилися високі й низькі гори, увінчані перелітними хмарами. Зі Сходу дмухав холодний вітер. Ніч густішала понад невиразними землями попереду — їхня хворобливо-зелена барва змінювалася на вицвіло-брунатну. Далеко праворуч Андуїн, що за дня інколи мерехтів у проблисках сонця, цілком заховався у темряві. Та погляди малих подорожан зверталися не до протилежного берега Ріки, не до Ґондору, де були їхні друзі, не до людських земель. Натомість гобіти пильно зорили на південний схід, де вістря близької ночі оторочувала темна лінія, схожа на віддалені горби непорушного диму. Там, удалині, на прузі між землею та небом, раз у раз мигтів крихітний червоний вогник.

— Ну й халепа! — сказав Сем. — Це — єдине місце з усіх відомих нам країв, якого ми ніколи не хотіли побачити зблизька: і саме до того місця ми мусимо дістатися, хоча нам туди ледве чи пощастить втрапити, ледве... Як на мене, ми обрали геть неправильний шлях. Ми не зможемо спуститись, а якщо і спустимося, то гарантую: замість зелених луків на нас унизу чекатимуть бридотні мочарі. Тьху! Відчуваєш, як тхне?

Сем понюхав вітер.

— Так, відчуваю, — відповів Фродо, навіть не ворухнувшись, адже очі його були прикуті до темної лінії та мерехтливого пломеню. — Мордор! — відітхнув він. — Якщо я мушу йти до тієї землі, то добре було би дістатися туди якнайшвидше і швидко з усім покінчити!

Фродо здригнувся. Вітер був студений, але важкий од холодного смороду розкладання.

— Але ж, — озвався він, урешті відвівши погляд, — ми не можемо перебути тут цілу ніч, хай ускочили ми в халепу чи ні. Треба знову знайти якесь затишне місце й діждатися там ранку: можливо, завтрашній день укаже нам шлях.

— Ага, чи післязавтрашній, чи післяпіслязавтрашній, — пробурмотів Сем. — А може, і жоден день не вкаже. Ми пішли не тим шляхом.

— Цікаво, — відказав Фродо. — Мабуть, мені таки судилося дістатися до тієї Тіні ген там, тому шлях, хай там як, знайдеться. Тільки що вкаже його мені: зло чи добро? Швидкість була нашою єдиною надією. Будь-якою затримкою міг скористатися Ворог, — і ось вам, прошу: я затримався. Може, нами вже керує воля Темної Вежі? Усі мої рішення оберталися на лихе. Мені слід було покинути Загін значно раніше, зайти з Півночі, оминувши зі сходу Ріку й Емин-Муїл, і відтак твердим ґрунтом Поля Брані дістатися до мордорських стежок. Натомість зараз ми вдвох не спроможні знайти дороги назад, та й на східному березі нишпорять орки. Кожен день, що минає, — це безцінний втрачений день. Я стомився, Семе. Я не знаю, чим тут зарадити. Що в нас залишилося з їжі?

— Тільки те, що ти називаєш лембасом, пане Фродо. Мізерна їжа. Утім, і це ліпше, ніж нічого, щоби попоїсти у тривалому поході. Коли я вперше покуштував лембасу то й подумати не міг, що коли-будь захочу чогось іншого. А тепер таки хочу: скибочку звичайного хліба, кухоль чи бодай півкухля пива — це би мені зараз добре смакувало. Я волік на собі куховарське начиння цілу дорогу, відколи ми востаннє ставали табором, і навіщо? Насамперед тут немає, з чого розкласти багаття, і готувати теж нічого, навіть трави катма!

Гобіти розвернулись і спустились у кам'янисту западину. Призахідне сонце загубилося серед хмар, тож темрява запала швидко. Друзі сяк-так перечікували ніч, перевертаючись із боку на бік у тихому закапелку між велетенських зазубрених шпилів вивітреної скелі; там вони принаймні були захищені від східного вітру.

— Ти знову бачив їх, пане Фродо? — запитав Сем, коли гобіти сірого ранку сиділи, отерплі й задубілі та жували коржі лембасу.

— Ні, — відказав Фродо, — я нічого не бачив і не чув уже дві ночі поспіль.

— Я — теж, — сказав Сем. — Брр! Мене аж верне від тих очей! Але, може, ми нарешті відірвалися від того жалюгідного слизняка. Ґолум! Я покажу йому, що таке ґолум у горлі, щойно випаде нагода схопити його за шию.

— Сподіваюся, ти ніколи не матимеш такої нагоди, — заперечив Фродо. — Не знаю, як йому вдавалось іти за нами, та, можливо, ти правий, і він уже загубив наш слід. У цій сухій безрадісній землі за нами майже не залишається відбитків ніг і запаху, навіть для його чутливого носа.

— Сподіваюся, що це саме так, — сказав Сем. — Добре було би, якби ми спекалися його назавжди!

— І я сподіваюся, — погодився Фродо, — та не Ґолум мене зараз хвилює найбільше. Коли вже ми нарешті виберемося з цих пагорбів? Ненавиджу їх! Я почуваюся беззахисним перед Сходом: застряг тут, де нічого, крім мертвих рівнин, не відмежовує мене від тієї Тіні. У ній є Око. Ходімо! Сьогодні ми мусимо якось звідси спуститися.

День поволі минав, уже от-от мали запасти вечірні сутінки, а двоє гобітів усе ще дряпалися гірським хребтом, не знайшовши шляху до втечі.

Іноді в тиші того пустельного краю їм учувалися якісь ледве вловні звуки позаду: то падав камінь, то ніби ляпали по камінні босі п'яти. Друзі спинялися, прислухаючись, але не чули нічого, крім стогонів вітру понад вершечками валунів, — та навіть це нагадувало мандрівникам про тихий свист подиху між гострими зубами.

Цілий той день, коли гобіти просувались уперед, зовнішній хребет Емин-Муїлу поступово повертав на північ. Понад краєм гір тепер простяглася широка нерівна площина з обпаленими та вивітреними скелями, перерита де-не-де схожими на траншеї ровами, які прямовисно зривались у глибокі ущелини на поверхні стрімчаків. Щоби знайти прохід серед тих розколин, які дедалі глибшали та густішали, Фродо й Сем віддалилися ліворуч од краю і не помітили, що вже кілька верст повільно, та неухильно спускаються з пагорба: гребінь кручі потроху зрівнювався з низиною.

Урешті-решт, гобіти змушені були зупинитися. Хребет різко звернув у північному напрямку, і його перерізало глибоке провалля. З протилежного боку скелі знов у єдиному пориві линули на багато сажнів угору: перед мандрівниками бовваніла велетенська сіра круча зі стрімким, ніби обтятим ножем, урвищем. Тож уперед вони йти не могли — потрібно було повертати на схід чи на захід. Але звернути на захід означало би приректи себе на ще важчу дорогу та ще довшу затримку, рушити назад до осердя пагорбів; натомість поворот на схід привів би гобітів до зовнішнього провалля.

— Ми не

Відгуки про книгу Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: