Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну й халепа! — сказав Сем. — Це — єдине місце з усіх відомих нам країв, якого ми ніколи не хотіли побачити зблизька: і саме до того місця ми мусимо дістатися, хоча нам туди ледве чи пощастить втрапити, ледве... Як на мене, ми обрали геть неправильний шлях. Ми не зможемо спуститись, а якщо і спустимося, то гарантую: замість зелених луків на нас унизу чекатимуть бридотні мочарі. Тьху! Відчуваєш, як тхне?
Сем понюхав вітер.
— Так, відчуваю, — відповів Фродо, навіть не ворухнувшись, адже очі його були прикуті до темної лінії та мерехтливого пломеню. — Мордор! — відітхнув він. — Якщо я мушу йти до тієї землі, то добре було би дістатися туди якнайшвидше і швидко з усім покінчити!
Фродо здригнувся. Вітер був студений, але важкий од холодного смороду розкладання.
— Але ж, — озвався він, урешті відвівши погляд, — ми не можемо перебути тут цілу ніч, хай ускочили ми в халепу чи ні. Треба знову знайти якесь затишне місце й діждатися там ранку: можливо, завтрашній день укаже нам шлях.
— Ага, чи післязавтрашній, чи післяпіслязавтрашній, — пробурмотів Сем. — А може, і жоден день не вкаже. Ми пішли не тим шляхом.
— Цікаво, — відказав Фродо. — Мабуть, мені таки судилося дістатися до тієї Тіні ген там, тому шлях, хай там як, знайдеться. Тільки що вкаже його мені: зло чи добро? Швидкість була нашою єдиною надією. Будь-якою затримкою міг скористатися Ворог, — і ось вам, прошу: я затримався. Може, нами вже керує воля Темної Вежі? Усі мої рішення оберталися на лихе. Мені слід було покинути Загін значно раніше, зайти з Півночі, оминувши зі сходу Ріку й Емин-Муїл, і відтак твердим ґрунтом Поля Брані дістатися до мордорських стежок. Натомість зараз ми вдвох не спроможні знайти дороги назад, та й на східному березі нишпорять орки. Кожен день, що минає, — це безцінний втрачений день. Я стомився, Семе. Я не знаю, чим тут зарадити. Що в нас залишилося з їжі?
— Тільки те, що ти називаєш лембасом, пане Фродо. Мізерна їжа. Утім, і це ліпше, ніж нічого, щоби попоїсти у тривалому поході. Коли я вперше покуштував лембасу то й подумати не міг, що коли-будь захочу чогось іншого. А тепер таки хочу: скибочку звичайного хліба, кухоль чи бодай півкухля пива — це би мені зараз добре смакувало. Я волік на собі куховарське начиння цілу дорогу, відколи ми востаннє ставали табором, і навіщо? Насамперед тут немає, з чого розкласти багаття, і готувати теж нічого, навіть трави катма!
Гобіти розвернулись і спустились у кам'янисту западину. Призахідне сонце загубилося серед хмар, тож темрява запала швидко. Друзі сяк-так перечікували ніч, перевертаючись із боку на бік у тихому закапелку між велетенських зазубрених шпилів вивітреної скелі; там вони принаймні були захищені від східного вітру.
— Ти знову бачив їх, пане Фродо? — запитав Сем, коли гобіти сірого ранку сиділи, отерплі й задубілі та жували коржі лембасу.
— Ні, — відказав Фродо, — я нічого не бачив і не чув уже дві ночі поспіль.
— Я — теж, — сказав Сем. — Брр! Мене аж верне від тих очей! Але, може, ми нарешті відірвалися від того жалюгідного слизняка. Ґолум! Я покажу йому, що таке ґолум у горлі, щойно випаде нагода схопити його за шию.
— Сподіваюся, ти ніколи не матимеш такої нагоди, — заперечив Фродо. — Не знаю, як йому вдавалось іти за нами, та, можливо, ти правий, і він уже загубив наш слід. У цій сухій безрадісній землі за нами майже не залишається відбитків ніг і запаху, навіть для його чутливого носа.
— Сподіваюся, що це саме так, — сказав Сем. — Добре було би, якби ми спекалися його назавжди!
— І я сподіваюся, — погодився Фродо, — та не Ґолум мене зараз хвилює найбільше. Коли вже ми нарешті виберемося з цих пагорбів? Ненавиджу їх! Я почуваюся беззахисним перед Сходом: застряг тут, де нічого, крім мертвих рівнин, не відмежовує мене від тієї Тіні. У ній є Око. Ходімо! Сьогодні ми мусимо якось звідси спуститися.
День поволі минав, уже от-от мали запасти вечірні сутінки, а двоє гобітів усе ще дряпалися гірським хребтом, не знайшовши шляху до втечі.
Іноді в тиші того пустельного краю їм учувалися якісь ледве вловні звуки позаду: то падав камінь, то ніби ляпали по камінні босі п'яти. Друзі спинялися, прислухаючись, але не чули нічого, крім стогонів вітру понад вершечками валунів, — та навіть це нагадувало мандрівникам про тихий свист подиху між гострими зубами.
Цілий той день, коли гобіти просувались уперед, зовнішній хребет Емин-Муїлу поступово повертав на північ. Понад краєм гір тепер простяглася широка нерівна площина з обпаленими та вивітреними скелями, перерита де-не-де схожими на траншеї ровами, які прямовисно зривались у глибокі ущелини на поверхні стрімчаків. Щоби знайти прохід серед тих розколин, які дедалі глибшали та густішали, Фродо й Сем віддалилися ліворуч од краю і не помітили, що вже кілька верст повільно, та неухильно спускаються з пагорба: гребінь кручі потроху зрівнювався з низиною.
Урешті-решт, гобіти змушені були зупинитися. Хребет різко звернув у північному напрямку, і його перерізало глибоке провалля. З протилежного боку скелі знов у єдиному пориві линули на багато сажнів угору: перед мандрівниками бовваніла велетенська сіра круча зі стрімким, ніби обтятим ножем, урвищем. Тож уперед вони йти не могли — потрібно було повертати на схід чи на захід. Але звернути на захід означало би приректи себе на ще важчу дорогу та ще довшу затримку, рушити назад до осердя пагорбів; натомість поворот на схід привів би гобітів до зовнішнього провалля.
— Ми не