Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— А як швидко він біжить? — запитав Піпін. — Зі швидкістю вітру, проте дуже рівно. І яка легка в нього хода!
— Зараз Тіньогрив біжить зі швидкістю найпрудкішого коня, — відповів Ґандальф, — однак для нього це — ще не швидко. Тут земля трохи вивищується, на ній більше різних перешкод, аніж було по той бік річки. Проте поглянь, як хутко наближаються до нас Білі Гори під зорями! Онде піки Трігирне здіймаються, намов чорні списи. Уже невдовзі ми дістанемося до роздоріжжя і прибудемо до Ярового Падолу, де дві ночі тому відшуміла битва.
Піпін якусь часину знову їхав мовчки. Слухав, як Ґандальф тихенько наспівує щось собі під ніс, бурмочучи короткі римовані фрази різними мовами, а під ними тим часом верста за верстою пролітав шлях. Нарешті чарівник затягнув пісню, в якій гобіт зумів розібрати слова: крізь шелест вітру він виразно почуй кілька рядків:
Гінкі королі
Тричі по три,
Що привезли ви з-за морів?
З краю із-під води?
Сім зірок, каменів сім,
І білодрево.
— Що ти співаєш, Ґандальфе? — запитав Піпін.
— Я лише перебрав подумки такі собі Відунські Вірші, — відказав чарівник. — Гобіти, либонь, забули їх — навіть ті, які колись знали.
— Ні, не всі, — сказав Піпін. — І ми, до того ж, маємо безліч власних, які тебе, мабуть, не зацікавлять. Але такого я ніколи не чув. Про що він? Що то за сім зірок і сім каменів?
— Про палантири Стародавніх Королів, — відповів Ґандальф.
— А що воно таке?
— Їхня назва означає ті, що далеко бачать. Камінь Ортанка — один із них.
— Отже, його створив не... створив не... — Піпін вагався, — не Ворог?
— Ні, — мовив Ґандальф. — І не Саруман. Його магія на таке не здатна, і Сауронова — теж. Палантири потрапили сюди аж із-за Вестернесу — з Ельдамару. Їх створили нольдори. Можливо, до них доклав рук сам Феанор у дні, які минули так давно, що час, який збіг відтоді, годі виміряти роками. Проте немає такої речі, яку Саурон не міг би використати на лихе. На жаль для Сарумана! Це його і згубило, як я оце щойно збагнув. Для всіх нас творіння могутнішої магії, ніж підвладна нам самим, приховують небезпеку. Та Саруман таки винен. Він, дурень, вирішив тримати Камінь у таємниці, щоби самому мати з нього зиск. Він не обмовився про нього ні словом перед Радою. А ми ще не замислювалися над долею палантирів Ґондору в епоху цих нищівних воєн. Люди майже забули про них. Навіть у Ґондорі таємниця палантирів була відома небагатьом; а в Арнорі їх згадували тільки у Відунських Віршах серед дунедайнів.
— А що з ними робили стародавні люди? — запитав Піпін, задоволений і приголомшений тим, що одержав відповіді на стільки запитань, і надумав випробувати, доки це триватиме.
— Дивились у далеч і подумки спілкувались одні з одними, — відповів Ґандальф. — Отак ці камені тривалий час охороняли та об'єднували володіння Ґондору. Їх установили в Мінас-Анорі, в Мінас-Ітілі та в Ортанку, в кільці Ісенґарда. Центральний і панівний палантир був попід Зоряним Куполом в Осґіліаті до його знищення, ще три — десь далеко на Півночі. В Ельрондовім домі розповідають, що вони були в Анумінасі та на Амон-Сулі, а Елендилів Камінь примістили на Вежах-Пагорбах, які виходять на Мітлонд у Затоці Дюну, де стоять сірі кораблі... Кожен палантир відповідав іншим, але всі ті, які були в Ґондорі, завжди можна було побачити з того, що був в Осґіліаті. А тепер виявилося: якщо скеля Ортанка вистояла у бурях часу, то в ній уцілів і палантир із тієї вежі. Та сам-один він показував лишень окремі картинки далеких речей і далеких днів. Для Сарумана, звісно, це було вельми корисно, проте він, здається, не задовольнився тільки цим. Він вдивлявся все далі й далі за обшири свого краю, допоки погляд його впав на Барад-дŷр. Отоді Саруман і впіймався!.. Хтозна, де нині покояться втрачені Камені Арнору та Ґондору, поглинули їх надра землі чи водні глибини? Проте принаймні одного з них Саурон запопав і поставив собі на службу. Гадаю, то був Ітіл-камінь, адже Ворог уже давно захопив Мінас Ітіл, перетворивши його на лихе місце, яке відтоді називають Мінас-Морґул... Не важко здогадатися, що блукаюче око Сарумана дуже швидко потрапило в пастку без надії на визволення; і відтоді він слухався далеких намов чи погроз — коли намови не мали на нього впливу. Вкушений кусач, яструб у пазурах орла, павук у сталевій павутині! Цікаво, чи довго Сарумана примушували підходити до кулі для допитів і для нових настанов, аби Камінь Ортанка так сильно поєднався з Барад-дŷром, що, коли до нього зазирає той, чия воля слабша за адамант, його розум і погляд умлівіч переносяться туди? А як він притягує! Хіба я цього не відчув? Навіть зараз у душі я палко прагну випробувати свою волю цією кулею, переконатися, чи зможу я вирвати її у Ворога і звернути погляд туди, куди мені забагнеться: побачити крізь розлогі простори води та часу Тіріон Прекрасний, поспостерігати, як творять неймовірні рука та дух Феанора, допоки Біле Дерево і Золоте пишаються у цвіті!
Ґандальф зітхнув і замовк.
— Якби ж то я знав усе це раніше, — озвався Піпін. — Я навіть не уявляв, що чиню.
— Е, ні, таки уявляв, — одказав чарівник. — Ти знав, що поводишся нерозважно та неправильно; ти сам собі казав про це і себе самого не слухав. Я не розповів тобі цього раніше, бо, лише розмірковуючи про все, що відбулося, я врешті й сам це збагнув, якраз доки ми оце зараз їдемо разом із тобою. Та навіть якби я поговорив із тобою раніше, твого бажання це не послабило би, чинити йому опір не стало би легше. Навпаки! Ні, обпечена рука вчить найкраще. Після такого порада стерегтися вогню влучає прямісінько в серце.
— І справді, — сказав Піпін. — Навіть якби тепер переді мною розклали всі сім каменів, я
