Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Добре! — повеселів Ґандальф. — На це я і сподівався.

— Але я хотів би знати... — почав знову Піпін.

— Змилуйся! — скрикнув чарівник. — Якби отримування відомостей було єдиним ліком на твою допитливість, то мені довелося би витратити решту свого життя, відповідаючи на твої запитання. Що ти ще хочеш знати?

— Назви всіх зірок, і всіх живих істот, і цілу історію Середзем'я, Наднеба та Розлучних Морів, — засміявся Піпін. — Атож! Ні більше й ні менше! Та сьогодні я не поспішаю. Оце щойно я думав про ту чорну тінь. Я чув, як ти крикнув: «Посланець Мордору». Що то було? І що воно могло робити в Ісенґарді?

— То був Чорний Вершник із крилами — назґул, — відповів Ґандальф. — Він міг би забрати тебе до Темної Вежі.

— Але ж він не по мене прилетів, еге ж? — пробелькотів Піпін. — Тобто я не знав, що я...

— Ні, звісно, — відказав Ґандальф. — Од Барад-дŷра до Ортанка сто тридцять миль лету навпростець, і навіть назґул мусив би летіти кілька годин, аби здолати цю відстань. Однак, відколи орки виступили на війну, Саруман, певна річ, зазирав у кулю, і Ворог по той бік — у цьому я не сумніваюся — прочитав більше його потаємних думок, аніж Саруман хотів би відкрити Сауронові. Посланця вирядили дізнатися, що тут діється. А після того, що трапилося цієї ночі, сюди, мабуть, прилетить іще один, причому хутко. Так Саруман доп'є до останньої краплі те зло, в яке він устромив свої руки. Він не має бранця, щоби відіслати його Сауронові. Він не мас Каменя, щоби бачити й відповісти на поклик. А Саурон радше вважатиме, що той заховав од нього бранця й відмовляється користуватися Каменем. Розказати посланцеві правду — теж не вихід для Сарумана. Ісенґард, може, і зруйновано, та в Ортанку він досі у безпеці. Тож чи хоче Саруман, чи ні, а Саурон усе одно вважатиме його бунтівником. А Саруман відкинув нашу пропозицію, яка допомогла би йому уникнути саме цього! Що він робитиме в такому скрутному становищі, я не можу передбачити. Думаю, допоки Саруман буде в Ортанку, йому не забракне сили чинити опір Дев'ятьом Вершникам. Принаймні може це спробувати. Він може полонити назґула чи бодай убити істоту, на якій той ширяє тепер у повітрі. У такому разі нехай Роган пильнує своїх коней!.. Але я не можу сказати, як це відіб'ється на нас: добре чи погано. Можливо, це похитне наміри Ворога, а можливо, гнів на Сарумана затримає його. Може, Темний Володар дізнається, що там був я і що то я стояв на сходах Ортанка — з гобітами на хвості. Чи що Ісільдурів спадкоємець досі живий і стояв поруч зі мною. Якщо Змієязикого не ввів в оману роганський обладунок, то він запам'ятав і Араґорна, і титул, на який той заявляє своє право. Цього я боюсь. І тому ми тікаємо — не від небезпеки, а до ще більшої небезпеки. Кожен крок Тіньогрива наближає тебе, Переґріне Туку, до Землі Тіні.

Піпін не відповів, тільки якомога щільніше загорнувся у плащ, ніби його раптом пройняв мороз. А під ними мигтіла сіра земля.

— Поглянь-но! — сказав Ґандальф. — Попереду відкриваються доли Західної Сторони. Тут ми повернемо на дорогу, що веде на схід. Темна тінь ген там — це вхід до Ярового Падолу. У тій стороні лежать Аґларонд і Сяйливі Печери. Не розпитуй мене про них. Запитаєш у Ґімлі, коли зустрінешся з ним, і тоді вперше ризикуєш отримати відповідь довшу, ніж була би тобі до душі. Сам ти цих печер не побачиш — принаймні не під час цієї мандрівки. Невдовзі вони залишаться далеко позаду.

— Я гадав, ти їдеш, аби спинитись у Гельмовому Ярі! — сказав Піпін. — А якщо ні, то куди ж ти тоді прямуєш?

— До Мінас-Тіріта, доки його не оточило море війни.

— Ох! А це далеко?

— Багато-пребагато миль звідси, — відповів Ґандальф. — Утричі далі, ніж оселя Короля Теодена, до якої понад півтори сотні верст на схід звідси, — якщо рахувати за летом посланця Мордору. Тіньогривові треба пробігти ще більше. Хто з них виявиться прудкішим?.. Ми їхатимемо аж до світанку, себто ще кілька годин. Згодом навіть Тіньогрив муситиме відпочити в якійсь западині між пагорбів — сподіваюся, в Едорасі. Спи, якщо можеш! Перші проблиски світання ти, либонь, побачиш уже на золотому даху Еорлового дому. А за три дні після того тебе зустрінуть багряна тінь Гори Міндоллуїн і стіни Денеторового міста, які біліють уранці... Вперед, Тіньогриве! Мчи, величне серце, мчи так, як іще не мчав ніколи! Ось ми й дісталися до тих земель, де ти бігав, коли був лошам, — ти знаєш тут кожен камінь. Мчи уперед! Надія наша — у швидкості!

Тіньогрив у відповідь стріпнув головою і голосно заіржав, ніби звук сурми покликав його до бою. А тоді понісся у далечінь. Вогонь іскрив із-під його копит, ніч бігла за ним навздогін.

Коли Піпін уже почав поволі засинати, у нього виникло дивне враження: ніби він і Ґандальф були непорушними, наче камені, й сиділи на статуї коня, — а тим часом світ пролітав у них під ногами на шаленій швидкості, супроводжуваний шумом вітру.

Книга четверта

Розділ 1

Приборкання Смеаґола

Минав уже, либонь, третій вечір, відколи гобіти покинули Загін — друзі втратили лік часу, видряпуючись на схили та шукаючи шляху між голого каміння Емин-Муїлу. Не знайшовши іншої стежки, вони поверталися назад власними слідами чи раптом з'ясовували, що ходять колами й уже були на цьому місці багато годин тому. Проте їм таки ставало снаги неухильно просуватися на схід, тримаючись — поки дозволяла стежка — якомога ближче до зовнішнього краю цього дивного та заплутаного лабіринту пагорбів. Але схили грізних скель, які нависали над рівниною, завжди були круті, високі й неприступні; а ген у пониззі за наваленим звідусіль камінням тяглися синювато-багряні гнилі болота, де нічого не ворушилось, ба навіть пташок не було видно.

Тож гобіти стояли на краю високої