Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Як гобіт, як Піпін? — запитав Араґорн.

— Думаю, що тепер усе буде гаразд, — відповів Ґандальф. — Утримували його не вельми довго, а гобітам притаманна дивовижна здатність відновлюватися. Той спогад чи страх перед ним, либонь, швидко потьмяніє. Можливо, навіть занадто швидко. Араґорне, може, ти візьмеш камінь Ортанка й охоронятимеш його? Проте служба ця небезпечна.

— Авжеж, небезпечна, та не для всіх, — відказав Араґорн. — Є той, кому ця річ належить за законом. Адже це ніщо інше, як палантир Ортанка з Елендилової скарбниці, куди його поклали Королі Ґондору. Наближається мій час. Я візьму його.

Ґандальф поглянув на Араґорна і, вразивши присутніх своїм жестом, підняв накритий Камінь і вручив його з поклоном.

— Прийми цей Камінь, володарю, — сказав чарівник, — як запоруку повернення інших речей. Але якщо дозволиш дати тобі пораду щодо твоєї власності, то я скажу: не користуйся ним наразі! Будь уважний!

— Коли це я був квапливим чи необережним, я, котрий вичікував і готувався стільки довгих літ? — від повів Араґорн.

— Поки що — ніколи. Відтак гляди: не спіткнися наприкінці дороги, — відказав Ґандальф. — Принаймні тримай цю річ у таємниці. Ти й усі присутні тут! Той гобіт, Переґрін, — він точно не повинен дізнатися, де її зберігають. Зло може знову заповзти йому в душу. На жаль, він тримав палантир у руках і зазирав у нього, а це — неприпустимо. Гобіт не повинен був торкатися його навіть в Ісенґарді — я мав би випередити його. Та думки мої займав Саруман, і я не відразу розгадав сутність Каменя. Я був зморений, і, коли лежав та розмірковував про це, мене здолав сон. Тепер я знаю!

— Так, сумнівів бути не може, — сказав Араґорн. — Нарешті нам відомо, що зв'язувало Ісенґард і Мордор та як усе працювало. Це багато що пояснює.

— Дивні сили у наших ворогів і дивні слабкості! — озвався Теоден. — Однак здавна відомо, що зла воля завжди шкодить злу.

— І це підтвердив уже не один приклад, — погодився Ґандальф. — Але цього разу нам напрочуд пощастило. Можливо, цей гобіт урятував мене від великої помилки. Я подумував про те, щоби самому випробувати цей Камінь і дізнатися його призначення. І якби я вчинив так, то викрив би себе перед Ворогом. А я ще не готовий до такого випробування, та й не відомо, чи колись до нього підготуюся. Проте, навіть якби я зумів захиститися, те, що Ворог побачив би мене до настання часу відкритих дій, — це була би катастрофа.

— Гадаю, цей час уже настав, — відказав Араґорн.

— Ще ні, — заперечив Ґандальф. — Ще залишається короткий період сумнівів, який ми повинні використати. Ворог, очевидно, подумав, що Камінь — в Ортанку: авжеж, де йому бути? А відтак, що гобіт там — бранець, котрого Саруман задля муки присилував подивитись у кулю. Той грізний дух тепер цілком заповнений голосом і обличчям гобіта, а ще — очікуванням. Імовірно, мине певний час, доки він збагне свою помилку. Ми мусимо встигнути багато зробити за той час. Ми поводилися надто розслаблено. Треба рухатися. Не варто надовго затримуватися поруч із Ісенґардом. Я поїду вперед разом із Переґріном Туком. Це для нього буде ліпше, ніж лежати в темряві, доки інші сплять.

— При мені залишаться Еомер і десятеро Вершників, — мовив король. — Вони поїдуть зі мною вдосвіта. Решта може залишитися з Араґорном і, щойно надумає, рушати в дорогу.

— Як хочеш, — відказав Ґандальф. — Але ви маєте якомога швидше їхати до сховку між пагорбами, до Гельмового Яру!

Тієї миті на них упала тінь, мовби хтось одітнув їх від ясного місячного світла. Кілька Вершників скрикнуло й припало до землі, затуливши голови руками, ніби захищаючись від удару згори: їх охопили сліпий страх і смертельний холод. Скоцюрбившись, роганці звели очі: ширококрила примара промайнула повз місяць, наче чорна хмара. Тоді розвернулась і помчала на північ, летячи набагато швидше за всі вітри Середзем'я. Зорі тьмяніли перед нею. Вона зникла.

Люди підвелись і скам'яніли. Ґандальф вдивлявся в небо, руки його були напружені, опущені вниз і розведені, кулаки — стиснуті.

— Назґул! — крикнув він. — Посланець Мордору. Буря вже близько. Назґул перелетів через Ріку! Їдьте! У путь! Не чекайте світанку! Нехай бистрий не жде повільного! Їдьте!

Чарівник зірвався з місця й, біжучи, покликав Тіньогрива. Араґорн помчав слідом. Підбігши до Піпіна, Ґандальф узяв його на руки.

— Цього разу зі мною поїдеш ти, — сказав він. — Тіньогрив покаже тобі свою швидкість.

Потому Ґандальф побіг туди, де спершу спав сам. Тіньогрив уже стояв там. Перекинувши через плече невелику торбу, що була його єдиним майном, чарівник вискочив на спину коневі. Араґорн підняв Піпіна і поклав його на руки Ґандальфові, загорнувши у плащ і в коцик.

— Прощавайте! Не баріться, їдьте швидко! — гукнув Ґандальф. — Уперед, Тіньогриве!

Могутній кінь хитнув головою. Хвіст його тріпотів і мерехтів у місячному світлі. Потому тварина рвонула з місця, аж земля полетіла їй із-під копит, і помчала вдаль, наче північний вітер із гір.

— Прекрасна, спокійна ніч! — сказав Мері Араґорнові. — Декому просто-таки дивовижно щастить. Він не хотів спати, зате хотів проїхатися з Ґандальфом — і ось вам, прошу! І це замість того, щоби самому перетворитися на камінь і стояти тут довіку як німа пересторога.

— Якби першим підняв Камінь Ортанка ти, а не він, чим би, гадаєш, це обернулося? — запитав Араґорн. — Хтозна, може, ти накоїв би чогось гіршого, ніж Тук. Але тепер, боюся, тобі доведеться їхати зі мною. Негайно. Іди і приготуйся. І візьми все, що залишив Піпін. Поквапся!

Тіньогрив мчав рівниною, не потребуючи ні спонуки, ні керівництва. Менш як за годину він дістався до Ісенських Бродів і перетнув їх. Позаду залишилися Курган Вершників і його холодні списи.

Піпін потроху оклигував. Йому було тепло, в обличчя дмухав духмяний і свіжий вітер. Поруч був Ґандальф. Жах од пригоди з Каменем і від моторошної тіні при місяці поволі танув, залишаючись десь позаду: в гірській імлі чи у скоробіжному сні. Гобіт глибоко вдихнув.

— Я не знав, що ти їздиш без збруї, Ґандальфе, — подав він голос. — Твій кінь не має ні сідла, ні вузди!

— Зазвичай я не