Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

чарівник. — На це я і сподівався. Тепер я можу поїхати звідси, щоби залагодити інші справи, маючи на душі на одну турботу менше. Але ти повинен бути обережний. Вода відступила. Боюся, самої лише сторожі, виставленої довкола вежі, замало. Не сумніваюся, що під Ортанком прорито глибокі ходи, й Саруман тішить себе надією, що невдовзі зможе непомітно виходити і повертатися до своєї твердині. Якщо ти згоден узятися за таку роботу, то я прошу тебе знову пустити сюди воду і не спиняти її доти, доки Ісенґард перетвориться на справжнє озеро чи доки ти не знайдеш виходи підземних тунелів. Коли всі підземні ходи буде затоплено, а всі інші виходи — перекрито, Саруман змушений буде довіку лишатися нагорі й лише визирати через вікна.

— Покладися на ентів! — сказав Деревобородий. — Ми обнишпоримо усю долину від початку і до кінця, зазирнемо під кожен камінчик. Дерева повертаються сюди, щоби тут оселитися, — старі дерева, дикі дерева. Цей Ліс назвуть Сторожким. Тут і білка не прошмигне так, аби я про це не дізнався. Покладися на ентів! Доки не мине сім разів по стільки літ, скільки Саруман мучив нас, ми не втомимося стежити за ним.

Розділ 11

Палантир

онце сідало за довгим західним ланцюгом гір, коли Ґандальф і його побратими, а також король і Вершники поїхали геть із Ісенґарда. Ґандальф посадив Мері на коня позад себе, Араґорн узяв Піпіна. Двоє королівських людей помчали вперед і невдовзі зникли з очей аж ген у долині. Решта їхала поволі.

При брамі врочистим строєм вишикувались енти, схожі на статуї, безшелесні, з довгими піднятими руками. Трохи від'їхавши звивистим шляхом, Мері та Піпін озирнулись. У небі все ще вигравали сонячні промені, та понад Ісенґардом уже простягнися довгі тіні: сіре румовище западало в морок. Деревобородий стояв сам-самісінький, наче далекий стовбур старого дерева, — гобіти чомусь пригадали їхню першу зустріч на осонні виступу, далеко-далеко звідси на кордонах Фанґорну.

Подорожні дісталися до колони Білої Руки. Колона ще стояла, зате різьблену руку збили й потрощили на дрібні шматочки. Просто посеред дороги лежав указівний палець, білий у вечірній пітьмі, а його червоний ніготь здавався майже чорним.

— Енти уважні до кожної дрібниці! — озвався Ґандальф.

Вони поїхали вперед, а в долині запали глибокі сутінки.

— Ми маємо далеко заїхати цієї ночі, та, Ґандальфе? — по якомусь часі запитав Мері. — Не знаю, як почуваєшся ти, волочачи за собою невеликого хвоста, проте хвіст утомився, він радо перестав би волочитись і приліг.

— Отже, ти чув це? — й собі запитав Ґандальф. — Не зважай! Будь удячний, що решта слів не поцілила в тебе. Він тримає вас на оці. Якщо це потішить твою гордість, то мушу сказати, що саме зараз ви з Піпіном займаєте більше місця в його думках, аніж усі ми разом узяті. Хто ви; як ви дісталися туди і навіщо; що вам відомо; чи то ви були бранцями, а якщо так, то як вам поталанило втекти, коли всі орки загинули, — цими маленькими загадками нині заклопотаний величний розум Сарумана. Його кпини, любий Меріадоку, слід сприймати як компліменти, якщо його увага править тобі за честь.

— Дякую! — відказав Мері. — Та для мене більшою честю є волочитися хвостом за тобою, Ґандальфе. Принаймні в такій ролі я маю нагоду вдруге поставити те саме запитання. То ми далеко їдемо цієї ночі?

Ґандальф засміявся.

— О невгамовний гобіте! Усім чарівникам варто мати при собі гобіта чи двох — аби ті навчали їх правильного значення слів і виправляли. Дуже перепрошую. Я подбав навіть про такі прості речі. Ми їхатимемо ще кілька годин, поволі, доки дістанемося до краю долини. Завтра ми змушені будемо їхати швидше... Коли ми прибули, то спершу мали намір податися рівниною з Ісенґарда просто до королівського дому в Едорасі — це кілька днів шляху. Та, поміркувавши, змінили план. Посланці вже поскакали до Гельмового Яру, щоби попередити людей, що завтра туди приїде король. А звідти він із могутнім військом вирушить гірськими стежками до Смурного Капища. Віднині й надалі відкрито їздити вдень чи вночі можна лише по двоє-троє водночас, якщо лише такими силами можна обмежитися.

— Ну, Ґандальфе, ти або голодом мориш, або годуєш під зав'язку! — відказав Мері. — Мене, власне, не цікавило нічого іншого, крім того, де ми сьогодні ночуватимемо. Де та що таке той Гельмів Яр і решта всього? Я нічого про цю країну не знаю.

— Тоді найліпше тобі почати дізнаватися, якщо хочеш зрозуміти, що відбувається. Та не зараз і не від мене: я мушу обдумати безліч нагальних речей.

— Гаразд, я добряче візьмуся за Бурлаку біля таборового багаття: він не такий дратівливий. Але навіщо вся ця таємничість? Я думав, що ми виграли битву?

— Так, ми виграли, та це лише перша перемога, яка, власне, й робить загрозу, що над нами нависла, ще страхітливішою. Між Мордором та Ісенґардом існував певний зв'язок, якого я поки що не розгадав. Як вони обмінювалися новинами, мені не відомо, але те, що таки обмінювалися, — це точно. Гадаю, Око Барад-дŷра нетерпляче позиркуватиме і в бік Долини Чарівника, і в бік Рогану. Й що менше воно побачить, то ліпше.

Час подорожі спливав повільно, і дорога все звивалася долиною. То ближче, то далі плинув у своєму камінному ложі Ісен. З гір спустилася ніч. Усі тумани розвіялися. Дмухав холодний вітер. Майже круглий місяць освітлював східне небо тьмяним сяйвом. Схили гори праворуч од подорожніх збігали вниз до голих пагорбів. Попереду сіріли розлогі рівнини.

Нарешті мандрівники зупинилися. Звернули вбік, з'їхавши з путівця, і знову подалися духмяним верховинним дерном. Здолавши у східному напрямку приблизно півтори версти, вони натрапили на видолинок, що починався з півдня і повертав назад повз стрімкий схил Дол-Барану — останнього пагорба північної гряди, який мав зелене підніжжя та порослу вересом маківку. Схили цієї вузької гірської долини кошлатилися від минулорічного орляка, перші весняні паростки якого тільки-но почали пробиватися крізь пахучу землю. Зарості колючок густо обліпили низькі кручі, під якими подорожні й вирішили розбити свій табір десь за дві години до півночі. Вони розклали багаття в заглибині, серед коріння розрослого глоду, високого, наче дерево, покривленого від віку, проте з міцним здоровим віттям. На кінчику кожної галузки набубнявіли бруньки.

На чатах стояли, змінюючись, по