Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Піпін сидів, підібгавши коліна й затиснувши ними кулю. Нахилився над нею низенько, мов жадібна дитина над мискою з їжею десь у кутику, якнайдалі від інших. Відкинув свого плаща і зазирнув у сферу. Повітря довкола нього бриніло від нерухомого напруження. Спершу куля була темна, чорна, як гагат, а на її поверхні мерехтіло місячне світло. Потому в її осерді щось ніби ворухнулось і почало тліти — очі гобіта прикипіли до того місця, й він не міг відвести погляду. Невдовзі все нутро кулі охопило полум'я: куля оберталася, чи то кружляли вогні всередині неї. Раптом усі вони згасли. Піпін хапнув ротом повітря і спробував розігнутись, але марно: він далі сидів, згорблений, і обома руками стискав кулю. Нахилявся дедалі нижче, доки цілком закляк, а його губи певний час безгучно рухалися. Потому він приглушено скрикнув, упав навзнак і вже не підводився.
Крик був пронизливий. Вартові скочили вниз зі схилів. Незабаром уже весь табір був на ногах.
— То ось він, злодій! — сказав Ґандальф і накинув свій плащ на кулю там, де вона лежала. — Ой, Піпіне, Піпіне! Недобре якось вийшло! — він став навколішки біля тіла гобіта: той лежав горілиць, нерухомий, і невидющими очима дивився в небо. — Хай йому грець! Якої шкоди заподіяно: і тобі, й усім нам!
Чарівникове обличчя було скривлене та змучене.
Він узяв Піпінову руку й поклав її, зігнувши, йому на лице, а сам прислухався до його дихання; потому притулив свої руки гобітові до чола. Той здригнувся. Очі його заплющилися. Потім Піпін зойкнув і сів, приголомшено витріщившись на білі в місячному світлі обличчя, які оточили його.
— Це не для тебе, Сарумане! — скрикнув він різким невиразним голосом, відсуваючись од Ґандальфа. — Я негайно пошлю по нього! Розумієш? Скажи тільки це!
Відтак гобіт спробував підвестися й утекти, проте Ґандальф лагідно, але впевнено зупинив його.
— Переґріне Туку! — сказав чарівник. — Повернися!
І гобіт враз обм'як і впав назад, чіпляючись за чарівникову руку.
— Ґандальфе! — волав він. — Ґандальфе! Пробач мені!
— Пробачити тобі? — повторив Ґандальф. — Спершу розкажи мені, що ти накоїв!
— Я, я взяв кулю і подивився в неї, — белькотів Піпін, — і побачив те, що мене нажахало. І я хотів піти, проте не міг. А потім прийшов він і допитував мене, і... і це все, що я пам'ятаю.
— Так не годиться, — суворо сказав Ґандальф. — Що ти бачив, і що ти казав?
Піпін заплющив очі й тремтів, але не промовив і слова. Усі мовчки втупились у нього, і лише Мері відвернувся. Проте Ґандальфове обличчя не полагіднішало.
— Кажи! — наказав він.
Піпін удруге почав оповідати, пошепки та затинаючись, проте потроху голос його набирав упевненості та сили.
— Я побачив темне небо та високі бастіони, — сказав гобіт. — І крихітні зорі. Ніби щось далеке й давно минуле, проте міцне та виразне. Потому зорі почали згасати і виринати знову: їх заступали якісь крилаті створіння. Думаю, насправді вони дуже великі, та крізь скло здавалися схожими на кажанів, які кружляли довкола вежі. По-моєму, їх було дев'ятеро. Один чогось полетів просто на мене, ставав дедалі більший і більший. У нього був жахливий... ні, ні! Я не можу цього вимовити... Я спробував утекти, бо мені здалося, що він вилетить назовні, та коли він зайняв цілу кулю, то зникнув. Тоді прийшов він. Він не розмовляв так, аби було чути слова. Він просто дивився, і я розумів його... «Тож ти повернувся? Чому ти так довго не звітував мені?..» Я не відповів. Він сказав: «Хто ти?..» Я й далі мовчав, але це завдавало мені болю; він наполягав, і я сказав: «Гобіт»... Тоді, здається, він раптом побачив мене і засміявся з мене. То було жорстоко. Так, ніби мене кололи ножами. Я впирався. Про те він сказав: «Зачекай трохи! Невдовзі ми зустрінемося знову. Скажи Саруманові, що ці ласощі — не для нього. Я негайно пошлю по нього. Ти розумієш? Скажи тільки це!..» Потому він зареготав. Я почувався так, мовби розпадаюся на шматки. Ні, ні! Далі я нічого не розповідатиму. Далі я нічого не запам'ятав!
— Подивися на мене! — сказав Ґандальф.
Піпін подивився йому просто в очі. Чарівник на якусь мить мовчки скував його поглядом. Опісля лице його полагіднішало, на ньому майнула тінь усмішки. Він ласкаво поклав руку на Піпінову голову.
— Гаразд! — сказав чарівник. — Не кажи нічого! Ти не постраждав. У твоїх очах немає брехні, як я боявся. Просто він не надто довго розмовляв із тобою. Ти досі дурень, Переґріне Туку, проте дурень чесний. У такій халепі мудріші за тебе могли накоїти більшої біди. Проте запам'ятай! Ти й усі твої друзі врятувалися насамперед завдяки щасливому випадку, як це зазвичай називають. Удруге на нього покладатися не можна. Якби той, кого ти побачив у кулі, взявся тебе допитувати тут і негайно, ти вибовкав би все, що тобі відомо, і спричинив би нашу загибель — цього я майже певен. Але він не дуже наполягав. Йому потрібні не лише відомості — йому потрібен ти, водномить, аби згодом побесідувати з тобою в Темній Вежі, повільно. Не тремти! Коли втручаєшся у справи чарівників, то повинен заздалегідь подумати про такі речі. Ну-ну! Я прощаю тобі. Не сумуй! Усе обійшлось, і все не так погано, як могло би бути.
Він лагідно підняв Піпіна й переніс його на постіль. Мері пішов слідом і сів поруч із другом.
— Полежи тут і відпочинь, якщо зможеш, Піпіне, — сказав Ґандальф. — Вір мені. Якщо в тебе знову засверблять руки, розкажи про це мені! Я все вилікую. Проте, мій любий гобіте, ніколи не підкладай мені під лікоть каменюки! Ну, тепер я ненадовго залишу вас удвох.
Потому Ґандальф повернувся до інших, котрі досі стояли біля каменя з Ортанка, поглинуті тривожними думками.
— Небезпека чигає на нас уночі, коли ми найменш готові її зустріти, — мовив він. — Наші життя висіли на