Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Що з тобою? — запитав Мері. — Ти що, на мурашнику лежиш?
— Ні, — відказав Піпін, — але мені незручно. Цікаво, скільки часу я вже не спав у ліжку?
Мері позіхнув.
— Полічи на пальцях! — порадив він другові. — Але ти маєш знати, скільки часу минуло, відколи ми залишили Лорієн.
— А, ти про це! — сказав Піпін. — Я мав на увазі справжнє ліжко у спальні.
— Ну, тоді Рівенділ, — відказав Мері. — А я сьогодні міг би спати будь-де.
— Пощастило тобі, Мері, — лагідно сказав Піпін, трохи помовчавши. — Ти їхав із Ґандальфом.
— Ну, і що з того?
— Ти витяг із нього якісь новини, якусь інформацію?
— Так, і багато. Більше, ніж зазвичай. Однак ти все те чув. Чи майже все, бо ви їхали зовсім поряд, а ми голосів не стишували. Завтра можеш їхати з ним ти, якщо вважаєш, що тобі пощастить випитати в нього більше, ніж мені, — та якщо він захоче тебе взяти.
— Можна? Це добре! Та він замкнутий, правда? Геть не змінився.
— О, ще й як змінився! — сказав Мері, який уже почав потроху прокидатися, бо його зацікавило, що саме турбує друга. — Він виріс, чи щось таке. Гадаю, тепер наш чарівник здатний бути добрішим, тривожнішим, веселішим і суворішим, аніж раніше. Ґандальф змінився, та нам іще не випало нагоди перевірити, наскільки. Проте згадай лишень останні хвилини перемовин зі Саруманом! Пам'ятаєш, колись Саруман був головним: очільником Ради, хай би що це означало. Він був Саруманом Білим. А тепер Білий — Ґандальф. Саруман повернувся, коли його покликали, в нього забрали жезл, а потому наказали піти — і він просто собі пішов!
— Ну, якщо Ґандальф і змінився, то він просто став більш потайним, аніж будь-коли, — заперечив Піпін. — Але та... скляна куля... Він, здається, дуже з неї радіє. Він знає чи здогадується щось про неї. А нам Ґандальф хіба сказав щось? Дзуськи! Та це ж я підібрав її, я не дав їй закотитися в озеро. Егей, хлопчику мій, я візьму це! — і край. Цікаво, що воно таке? Куля була важелезна.
Піпін стишив голос так, ніби розмовляв сам зі собою.
— Гей! — сказав Мері. — Що тебе непокоїть? Ну ж бо, Піпіне, хлопчику мій, не забувай Ґільдорової приповідки, яку часто повторював Сем: «Не втручайся у справи чарівників, бо вони підступні та скорі на гнів».
— Але наше життя вже багато місяців є нічим іншим, як одним суцільним втручанням у справи чарівників, — відповів йому Піпін. — Я хотів би отримати якісь пояснення, а не тільки постійно наражатися на небезпеку. Я хотів би зазирнути в ту кулю.
— Спи! — сказав Мері. — Рано чи пізно ти матимеш удосталь пояснень. Любий Піпіне, ще жоден Тук не дорівнявся допитливістю до Брендіцапа; одначе хіба зараз належний час для цього, дозволь запитати?
— Гаразд! Яка кому шкода з того, що я розповів тобі, чого хочу: бодай разочок зазирнути в той камінь? Знаю, що мені нічого не світить, адже старий Ґандальф сидить на ньому, наче курка на яйці. Але твоє тобі-нічого-не-світить-тож-засинай мені допомагає мало!
— Ну, а що я ще міг сказати? — запитав Мері. — Вибач, Піпіне, але тобі й справді доведеться зачекати до ранку. Після сніданку мене розбере така сама цікавість, як оце тебе нині, тому я всіма можливими способами допомагатиму своєму другові у чарівниковипитуванні. Мені вже несила не спати. Якщо я ще раз позіхну, то розірву собі рота від вуха до вуха. Добраніч!
Піпін нічого не відповів. Він лежав спокійно, проте сон усе одно не приходив до нього; його не заколисувало навіть спокійне дихання Мері, який заснув уже через кілька хвилин після того, як сказав «добраніч». Що тихіше ставало довкола, то сильніше Піпіна муляла думка про темну кулю. Він знову відчував у руках її вагу та бачив таємничі червоні глибини, які було угледів на мить. Гобіт вовтузився, перевертався з боку на бік і намагався думати про щось інше.
Урешті-решт, він не витерпів. Підвівся і роззирнувся. Було холодно, тож Піпін закутався у плащ. У видолинок сипав світло холодний білий місяць, і тіні від чагарників були чорними. Гобіта оточували сонні постаті. Двох вартових не було видно: либонь, вони піднялися на пагорб чи заховалися в орляку. Спонуканий незбагненним поривом, Піпін тихцем пішов туди, де лежав Ґандальф. Глянув на чарівника. Той наче і спав, але повіки його були напівзаплющені: попід довгими віями блищали очі. Піпін квапливо відступив. Однак Ґандальф не ворушився: й, ніби всупереч власній волі, гобіт наблизився до нього ще раз, підкравшись із-за голови. Чарівник був загорнутий у ковдру, поверх якої накинув плащ, а близько біля його тіла — між правим боком і зігнутою рукою — був горбочок, щось кругле, замотане в темну тканину; чарівникова рука, здавалося, щойно зіслизнула з того предмета на землю.
Ледве дихаючи, Піпін крок за кроком підібрався ще ближче. Нарешті став навколішки, скрадливо простягнув руки й поволі підняв той горбик: він виявився не таким важким, як гобіт очікував. «Мабуть, це лише якийсь пакунок із дріб'язком», — подумав він із дивним почуттям полегші, та не поклав той пакунок на місце. Якусь мить постояв, стискаючи його руками. Потім у голові йому війнула думка. Піпін навшпиньки відійшов, знайшов чималий камінь і повернувся.
Швиденько розгорнув темну тканину, загорнув у неї камінь і, знову ставши навколішки, вклав його Ґандальфові під руку. Тоді нарешті подивився на річ, яку здобув. Ось вона — гладенька кришталева куля, наразі темна та нежива — лежить біля його колін. Піпін підняв її та вже повернувся, щоб іти до своєї постелі, коли це Ґандальф поворушився вві сні й пробурмотів кілька слів — здається, якоюсь чужинською мовою; його рука піднеслась і обхопила загорнутий камінь, після чого він зітхнув і знову завмер.
«Ти несусвітній бовдур! — прошепотів сам до себе Піпін. — Ти заженеш себе в якусь жахливу халепу. Поверни кулю назад, хутко!» Та виявилося, що йому підгинаються коліна, тож гобіт не наважився підійти
