Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

насолодою слухала голос, а все, що він говорив, здавалося мудрим і розважним, і в них прокидалося бажання відразу з усім погодитися, щоб і собі здатися мудрими. Коли ж раптом брався говорити хтось інший, то його мова здавалася різкою та немилозвучною, порівняно зі Сарумановою; а якщо він суперечив Сарумановому голосу, то в серцях зачарованих слухачів розпалювалася лють. Дехто перебував під впливом цих чарів, лише поки голос говорив, а коли він звертався до інших, то тільки посміхався, як те роблять люди, котрі розгадали витівку шахрая, спостерігаючи, як він обдурює роззяв. Для багатьох самого лише Саруманового голосу було досить, аби перетворитися на його рабів, а тих, кого йому вдалося полонити, голос утримував у покорі навіть на відстані: той голос постійно нашіптував і підбурював їх. Але ніхто не залишався незворушним, ніхто не відкидав його прохань і наказів, не доклавши надзвичайних зусиль духу та волі, доки ще міг ними керувати.

— Ну? — цього разу лагідно запитав він. — Навіщо ви прийшли і схвилювали мій спокій? Невже ви не облишите мене ні вдень, ані вночі?

Голос говорив так, ніби належав доброму серцю, яке смутили незаслужені образи.

Прибулі глянули вгору, приголомшені, бо не чули, як надійшов Саруман, і побачили, що біля поручнів стоїть і дивиться на них старець у широкому плащі, колір якого годі було визначити відразу, адже він змінювався з кожним порухом їхніх очей чи з рухом його власника. Старець мав овальне обличчя, високе чоло та глибокі темні очі, які важко було збагнути, хоча тепер їхній погляд виражав суворість, доброзичливість і легку втому. Борода його та волосся були білі, проте довкола вуст і вух досі видніли чорні пасма.

— Схожий і не схожий, — прошепотів Ґімлі.

— Ну ж бо, підходьте, — знову м'яко озвався голос. — Принаймні двох із вас я знаю на ім'я. Ґандальфа я знаю занадто добре, щоби сподіватися, що він шукає в мене допомоги чи поради. Але тебе, Теодене, Володарю Марки Рогану, уславили твої шляхетні вчинки, а понад усе — вишукані манери Еорлового Дому. О, достойний сину Тенґела, Тричі уславлений! Чому ти не прийшов сюди раніше як друг? Я палко прагнув зустрічі з тобою, могутній королю західних земель, особливо останніми роками, щоби порятувати від нерозумних і лихих порад, якими тебе оточено! Може, ще не запізно? Незважаючи на завдані мені кривди, до яких, на жаль, були причетні і роганці, я все ще можу врятувати тебе, запобігти знищенню, яке неминуче очікує тебе, якщо ти й далі рухатимешся шляхом, що його ти обрав. Власне, зараз я єдиний можу тобі допомогти.

Теоден розкрив рота, ніби збирався щось сказати, проте не вимовив ані слова. Він подивився на Саруманове обличчя з його темними урочими очима, зі зверненим до нього поглядом, а потому — на Ґандальфа, який стояв поряд: король, здавалося, вагався. Ґандальф не ворушився; він заклякнув, мов камінь чи як той, хто терпляче чекає сподіваного поклику. Вершники спершу заметушилися, пошепки схвалюючи Саруманові слова. Та потім і вони замовкли, ніби на них подіяли чари. Їм здалося, що Ґандальф ніколи так гарно і з належною шаною, як Саруман, не розмовляв із їхнім володарем. Ґандальф завжди поводився гордо та зверхньо, коли мав справу з Теоденом, подумали вони. І на серця їхні лягла тінь страху перед надзвичайною небезпекою — загибеллю Марки в темряві, до якої їх провадив Ґандальф, тоді як Саруман стояв біля виходу, біля дверей до порятунку, ледь прочинивши їх і впустивши промінь світла. Запала важка тиша.

Її зненацька порушив ґном Ґімлі.

— Слова цього чарівника ходять на головах! — гарикнув він, хапаючись за руків'я сокири. — Мовою Ортанка допомога означає знищення, а врятувати — значить убити, це ж зрозуміло. Та ми не прийшли сюди, щоби жебрати.

— Цить! — сказав Саруман, і на бистролетну мить голос його став менш люб'язний, а в очах спалахнуло та згасло світло. — Поки що я розмовляю не з тобою, Ґімлі, Ґлоїнів сину. Дім твій далеко, й турботи цієї землі тебе обходять мало. Не ти задумав так, аби тебе втягнули в наші міжусобиці, тож я не звинувачуватиму тебе за ту роль, яку ти відіграв у них, — роль відважну, в цьому я не сумніваюся. Прошу тебе, дозволь мені спершу поговорити з Королем Рогану, з моїм сусідом і колишнім другом... Що скажеш ти, Королю Теодене? Чи будеш ти зі мною миритись і чи приймеш од мене допомогу, яку знання, накопичені за довгі роки, можуть тобі дати? Чи укладемо ми спілку, щоби протистояти лихим дням і загладити образи та щоби наші маєтності процвітали так, як ніколи раніше?

Теоден мовчав. Боровся він із гнівом чи зі сумнівом — того ніхто сказати не міг. Натомість озвався Еомер.

— Володарю, послухай мене! — сказав він. — Отепер ми відчуваємо небезпеку, про яку нас застерігали. Невже ми їхали вперед до перемоги тільки для того, щоб урешті стояти тут приголомшено перед старим брехуном із медом слів на роздвоєному язиці? Так говорив би з гончаками загнаний вовк, якби вмів. Певно ж: яку допомогу може він тобі надати? Саруман прагне тільки уникнути свого жеребу. Невже ти вестимеш перемовини з цим знавцем зрад і вбивств? Пригадай Теодреда біля Бродів і могилу Гами в Гельмовому Ярі!

— Якщо вже мова про отруйні язики, то що сказати про твій, юний змію? — мовив Саруман, і лють, що спалахнула в ньому, тепер помітили всі. — Ну-бо, Еомере, Еомундів сину! — продовжив він знову лагідним голосом. — Кожному — своє. Твоє діло — звитяга зі зброєю в руках, і ти здобудеш цим високу честь. Убивай тих, кого твій володар назве ворогами, і тим задовольняйся. Не втручайся в політику, якої не розумієш. Мабуть, якби ти був королем, то збагнув би, що королі повинні обережно вибирати собі друзів. Саруманову дружбу й Ортанкову владу не можна знехтувати просто так, хай би які приводи для нарікань, справжні чи вигадані, для цього знаходилися. Ти виграв не війну, а тільки бій, — але навіть і його ти виграв із допомогою, на яку годі сподіватись удруге. Може виявитися, що Лісова Тінь уже лягла на ваш поріг: вона вперта, жорстока і не любить людей... Але, любий володарю Рогану, хіба мене можна назвати вбивцею за те, що звитяжні мужі загинули у битві? Якщо ти без потреби виходиш на війну — а я її не бажав, — то