Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Мотузка і справді в темряві здається майже срібного, — погодився Сем. — Ніколи раніше цього не помічав, але ж і про мотузку я забув, щойно вкинув її до торби. Та якщо ти рішуче налаштований спускатися, пане Фродо, то чим вона тобі допоможе? Тридцять ліктів, чи, скажімо, чотирнадцять сажнів — по-твоєму, саме стільки має заввишки ця круча?
Фродо на хвильку замислився.
— Семе, прив'яжи її міцно до того пенька! — наказав він. — Цього разу, гадаю, буде так, як ти й хотів: полізеш перший. Я опускатиму тебе, а ти не роби нічого, тільки притримуйся руками та ногами за скелю. Проте, якщо знайдеш приступку і даси мені перепочити, це теж буде добре. Коли спустишся, я полізу за тобою. Здається, я вже повністю опанував себе.
— Ну, гаразд, — утомлено сказав Сем. — Чому бути, того не минути!
І він узяв мотузку, міцно обв'язав нею найближчий до краю уступу пеньок, а другий її кінець обкрутив довкола свого стану. Вельми неохоче розвернувся і приготувався вдруге спускатись униз.
Проте все виявилося не так погано, як підозрював Сем. Мотузка наче додавала йому впевненості, хоча він, випадково зиркнувши під ноги, не один раз заплющував очі. На шляху йому трапилось одне небезпечне місце, де зовсім не було, за що вхопитися, бо стіна була стрімкою, а на короткому проміжку навіть утекла йому з-під ступень — гобіт послизнувся і повиснув на срібній шворці. Проте Фродо опускав його повільно й рівно, тож Семові ноги невдовзі знову знайшли опору. Найбільше він боявся, що мотузка закінчиться, а він буде ще високо, та коли Сем дістався до рівного ґрунту долі, Фродо тримав у руках іще добрячий шмат линви. Сем гукнув угору:
— Я вже спустився!
Його голос долинав десь ізнизу, та Фродо не бачив друга: сірий ельфійський плащ зливався з присмерком.
Сам Фродо спускався трохи довше. Він обв'язав мотузку довкола стану та пенька, проте вкоротив її так, аби при падінні не долетіти до землі; попри те, гобіт намагався не послизнутися, бо, на відміну від Сема, не дуже довіряв цій тонкій сірій линві. Утім, йому довелося двічі цілком покластися на неї: гладенька поверхня скелі не мала жодної зачіпки навіть для міцних гобітських пальців, а уступи були надто далеко один від одного. Та нарешті спустився й він.
— Ура! — скрикнув Фродо. — У нас вийшло! Ми втекли з Емин-Муїлу! Цікаво, що буде далі? Можливо, невдовзі ми вже тужитимемо за надійним твердим каменем під ногами.
Сем стояв анітелень, лише невідривно дивився на скелю.
— Бовдуряки! Дурні! Моя прекрасна мотузка! Вона прив'язана до пенька там, угорі, а ми вже тут, на дні, — сказав гобіт. — Нічогенькі сходи залишили ми тому слизькому Ґолумові. Кращого вказівника, щоби дізнатися, куди ми пішли, і не вигадаєш! Недарма я підозрював, що ми надто легко з усім упоралися.
— Якщо тобі на гадку спаде будь-який спосіб спуститись униз по мотузці й забрати її зі собою, то можеш і далі обзивати мене бовдуром чи яким завгодно прізвиськом, яке давав тобі твій Батечко, — відказав Фродо. — Видряпуйся нагору і відв'язуй її, а тоді спускайся сам, якщо хочеш!
Сем почухав голову.
— Ні, щось нічого до голови не лізе, перепрошую, пане, — відповів по хвилі. — Та я страшенно не хочу її залишати, і це — факт.
Він провів пальцями по мотузці й легенько її потрусив.
— Мені важко прощатися будь із чим, що я взяв у ельфійському краю. Може, її виготовила навіть сама Ґаладріель.
«Ґаладріель», — бурмотів гобіт, скрушно хитаючи головою. Потому поглянув угору і востаннє, ніби прощаючись, потягнув за мотузку.
На превеликий подив обох друзів, вона відчепилася. Сем гепнув на землю, а довгі сірі кільця мотузки безшумно ковзнули в повітрі й упали на нього. Фродо засміявся.
— І хто ж то прив'язував мотузку? Добре, що вона протрималася бодай стільки, скільки протрималася! Подумай лише: ціла вага мого тіла висіла на тому вузлі, який ти закріпив!
Сем не сміявся.
— Може, я і незграбно дряпаюся по скелях, пане Фродо, — сказав він із нотками образи в голосі, — зате на мотузках і на вузлах я таки знаюся. Це — родинне, сказати б. Так-так, адже мій дідо, а потім і мій дядько Енді — той, котрий батьків найстарший брат, — не один рік тримали свою майстерню-линварню за Вузьким Полем. І я прикріпив мотузку до пенька так міцно, як не зміг би ніхто інший у Ширі чи тим паче поза його межами.
— Тоді мотузка, напевно, порвалася — перетерлася до краю скелі абощо, — мовив Фродо.
— Ні, клянуся! — сказав Сем, іще більше образившись.
Потому нахилився і роздивився кінці мотузки:
— Ні, все ціле. Не порвалось ані ниточки!
— Тоді, боюся, це все-таки був заслабкий вузол, — відказав Фродо.
Сем хитав головою, нічого не відповідаючи, лише задумливо пропускав мотузку крізь пальці.
— Думай собі, що хочеш, пане Фродо, — озвався він урешті, — проте я певен, що вона спустилася сама — коли я її покликав.
Сем змотав линву і дбайливо вклав її у клунок.
— Вона таки спустилася, — сказав Фродо, — і це — головне. Проте зараз нам варто подумати, яким буде наш наступний крок. Невдовзі геть споночіє. Які чудові зорі вгорі, й Місяць — теж!
— Від них веселішає серце, чи не так? — сказав Сем, дивлячись у небо. — І вони якісь ніби ельфійські. Місяць росте. Ми не бачили його нічку чи дві через цю хмарну погоду. Він уже дає чимало світла.
— Так, — погодився Фродо, — втім, до повні ще декілька днів. Ледве чи ми наважимося переходити через болота при світлі півмісяця.
У ранніх нічних сутінках двоє друзів розпочали наступний етап своєї подорожі. За якийсь час Сем озирнувся і глянув туди, звідки вони прийшли. Вхід до рову чорно зяяв у тьмяній кручі.
— Я радий, що ми маємо мотузку, — сказав Сем. — Хай там як, а ми таки трохи заплутали того розбійника. Хай тепер
