Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Вертайся! Вертайся! — почув він Семів голос із мороку вгорі.
— Не можу, — відповів йому. — Я нічого не бачу. Не можу знайти, за що зачепитися. Не можу рухатися, принаймні поки що.
— Чим тобі зарадити, пане Фродо? Чим я можу зарадити? — волав Сем, небезпечно вихилившись понад краєм схилу.
Чому його пан не бачить? Воно і правда вже присмерк, але ж тут не так темно. Врешті Сем помітив унизу Фродо — самотню сіру постать, розпластану на кручі, — проте не міг до нього дотягнутися, щоби допомогти.
Знову ударив грім, а потім полив дощ. Він насувався на кручу суцільною завісою, впереміш із градом: такий холодний, аж пекучий.
— Я спускаюся до тебе! — заволав Сем, хоч і не знав, як це має їм допомогти.
— Ні, ні! Стривай! — гукнув Фродо у відповідь уже голосніше. — Скоро мені полегшає. Мені вже краще. Стривай! Без мотузки ти нічим тут не зарадиш.
— Мотузка! — скрикнув Сем, а далі, нетямлячись од збудження, почав розмовляти сам зі собою. — Ну от, хіба ж я не заслужив на те, щоби мене повісили на одній із них як пересторогу для решти бовдурів! І що з тебе візьмеш, Семе Груничу, якщо ти звичайнісінька ґава, — не один раз Батечко повторював мені це. Так-так, це його слова. Мотузка!
— Припини базікати! — гукнув Фродо, отямившись рівно настільки, що Семові нарікання почали і веселити, і дратувати його водночас. — Не думай про свого батька! Чи ти хочеш сказати, що у твоїй кишені причаївся шмат мотузки? Якщо так, витягай її хутчіш!
— Так, пане Фродо, в моїй кишені, еге ж. Ніс її стонадцять верст і геть-чисто забув про це!
— Тоді поквапся і скинь мені її кінець!
Сем миттю розв'язав свого клунка і заповзявся копирсатись у ньому На дні торбини і справді лежала скручена кільцями шовково-сіра мотузка, яку виготовив народ Лорієну. Гобіт скинув один її кінець своєму панові. Темрява відступила від очей Фродо — або ж до нього повертався зір. Він розгледів сіру лінію, що, звиваючись, опускалася до нього, і йому здалося, ніби вона ледь відблискує сріблом. Тепер, коли Фродо мав принаймні точку, на якій міг сконцентрувати погляд, він почувався не таким розгубленим. Змістивши центр ваги вперед, гобіт ухопив кінець мотузки, обв'язав її довкола свого стану, а тоді обома руками вчепився за линву.
Сем відступив назад і вперся ногами в пень за якийсь сажень од краю кручі. Трохи він тягнув свого пана, трохи той видряпувався самотужки, та нарешті Фродо виліз нагору й упав на землю.
Віддалік і далі гуркотів і рикав грім, а дощ періщив без упину. Гобіти заповзли назад у рів, але прихистку не знайшли навіть там. Спершу в заглибину почали стікати цівки води, а за мить уже цілі потоки плюскотіли й пінилися біля каміння, відтак збігаючи вниз, мов дощівка жолобками широкого даху.
— Я б уже, мабуть, міг потонути там, або ж мене просто змило би з тієї кручі, — сказав Фродо. — Яке щастя, що ти маєш мотузку!
— А ще більше щастя було би, якби я згадав про неї раніше, — відказав Сем. — Ти, напевно, пригадуєш, як кілька мотків тієї мотузки вкинули нам до човна, коли ми вирушали з ельфійського краю. Мені вона дуже сподобалася, тож я поклав один моток до свого клунка. Здається, відтоді минула ціла вічність. «Вона стане у пригоді за різних труднощів», — сказав мені хтось із лорієнського народу — може, Гальдір. І слушно сказав.
— Шкода, що я не докумекав прихопити трохи довший шмат тієї мотузки, — сказав Фродо, — та я покидав Загін із таким поспіхом і в такому сум'ятті, що мені було не до неї. А якби ми мали довшу мотузку, то могли би спуститися з її допомогою. Цікаво, а той шматок, що ти захопив, довгий?
Сем поволі розмотав кружало, міряючи рукою.
— П'ять, десять, двадцять, тридцять ліктів — так, приблизно стільки, — повідомив він.
— Та невже! — вигукнув Фродо.
— Ой! Таки невже, — і собі повторив Сем. — Ельфи — дивовижний народ. На вигляд мотузка здається надто тонкою, проте вона міцна. І м'яка на дотик. М'яка, наче молоко. А ще добре змотується і легка, ніби зроблена зі світла. Ельфи — справді дивовижний народ!
— Тридцять ліктів... — замислено пробурмотів Фродо. — Гадаю, цього вистачить. Якщо буря вщухне раніше, ніж западе цілковита темрява, я спробую спуститися.
— Дощ уже майже припинився, — додав Сем, — але не квапся знову робити щось небезпечне у присмерку, пане Фродо! Бо не знаю, як ти, а я ще не оклигав після того вереску, який доніс до нас вітер. Я згадав про крик Чорного Вершника — тільки цей лунав у повітрі, якщо вони здатні літати... Думаю, найліпше нам перележати в цій шпарині, доки скінчиться ніч.
— А я думаю, що не проведу ні секунди довше тут, на цьому виступі, де на мене з-за боліт дивляться очі Темного Краю, — відказав Фродо.
Потому він підвівся і знову пішов до краю рову. І ось він уже визирнув із-за нього. На Сході відкривалося чисте небо. Хмари — це розпанахане й мокре шмаття бурі — здіймались у небо, а головна її сила тим часом розпростерла могутні крила понад Емин-Муїлом, за який на коротку хвилю зачепилася була Сауронова думка. Там буря повернула й, ударивши градом і блискавицями Долину Андуїну, кинула свою тінь на Мінас-Тіріт, погрожуючи війною. Тоді, осівши в горах і оповивши їхні височенні голі маківки, неквапно полинула над Ґондором і над околицями Рогану, аж Вершники, їдучи рівниною на Захід, побачили, як далеко-далеко її чорні вежі наздоганяють призахідне сонце. Однак тут, понад пусткою та затхлими мочарами, вкотре відкрилася глибока синь вечірнього неба і з'явилося кілька блідих зірок, схожих на крихітні білі дірочки в гобелені понад зображенням місячного серпа.
—
