Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Гобіти прокладали собі шлях, віддаляючись від тієї скелі серед валунів і побитого каміння, вологого та слизького через рясний дощ. Земля все ще різко знижувалася. Проте далеко зайти їм не поталанило: не сподівано просто в них перед ногами роззявила чорну пащу велетенська тріщина. Вона була не широка, та стрибати навіть через таку прірву при тьмяному світлі було небезпечно. Мандрівникам причулося, ніби десь у її надрах клекоче вода. Тріщина тяглася ліворуч од них на північ — назад до пагорбів, а відтак перекривала їм шлях у тому напрямку, принаймні до світанку.

— Гадаю, найліпше нам спробувати податися знову на південь, уздовж лінії тієї кручі, — озвався Сем. — Можливо, ми знайдемо там якийсь затишний куточок, печеру абощо.

— Напевно, так, — відказав Фродо. — Я втомився і, здається, довше вже не зможу цієї ночі дряпатися камінням — хоч і жалкуватиму, що затримався. Хотів би я, щоби перед нами простелилася добре втоптана стежка, тоді я йшов би, доки мене несли би ноги.

Біля горбистого підніжжя Емин-Муїлу просуватись уперед було не легше, ніж його хребтом. Окрім того, Сем не знайшов ані затишного закутка, ні западини, щоби там притулитися, — зусібіч біля кручі, яка тепер, коли гобіти поверталися, дедалі вищала та стрімкішала, були тільки голі кам'янисті схили. Урешті-решт, виснажені до краю, малі подорожні попадали на землю під захистом валуна, що лежав неподалік од підніжжя стрімчаків. Там вони, загорнувшись у плащі та притиснувшись один до одного, якийсь час понуро сиділи в холодній грізній темряві, доки їх, попри всі зусилля, зморив сон. Місяць був уже високий і ясний. Його тендітне біле світло осявало поверхню скель і пронизувало холодні похмурі стіни кручі, обертаючи розлогу навислу ніч на студену збляклу сіризну, посмуговану чорними тінями.

— Ну! — озвався Фродо, підводячись і ще щільніше загортаючись у плащ. — Ти, Семе, поспи трохи й візьми мій коцик. А я походжу сюди-туди, повартую...

Раптом він завмер і, нахилившись, ухопив Сема за руку, шепочучи:

— Що це? Поглянь туди, на кручу!

Сем глянув і різко втягнув повітря крізь зуби.

— Сссс! — засичав він. — От що воно таке. Це — Ґолум! Хай йому вужі й гадюки! А я було подумав, що ми зіб'ємо його зі сліду своїм скелелазінням! Подивися на нього! Наче бридкий повзучий павук на стіні!

Поверхнею стрімчака, що в місячному світлі здавався прямовисним і майже гладеньким, сповзала, розчепіривши тонкі кінцівки, маленька чорна постать. Можливо, її м'які чіпкі руки та пальці ніг знаходили такі шпаринки і зачіпки, яких жоден гобіт не побачив би, а отже, і не скористався б ними, та виглядало на те, що вона просто злазить униз на липких подушечках, ніби якась здоровецька потвора з комашиного поріддя, що вовтузиться між каміння. І спускалася вона головою вперед, мовби нюшкувала, шукаючи шлях. Інколи Ґолум повільно підводив голову і так повертав її на довгій шкірястій шиї, що здавалося, ніби вона от-от відкрутиться, а одного разу гобіти мигцем угледіли два дрібні вогники, які тьмяно світилися, — його очі, що зиркнули на місяць і знову заховалися під повіками.

— Гадаєш, він нас бачить? — запитав Сем.

— Не знаю, — тихо відказав Фродо, — та думаю, що ні. Навіть очам прихильних до нас істот ледве чи до снаги розрізнити ці ельфійські плащі: в сутінках я не бачу тебе вже за кілька кроків. А я чув, що він не любить ані Сонця, ні Місяця.

— Тоді чого ж спускається просто тут? — поцікавився Сем.

— Тихо, Семе! — цитьнув Фродо. — Мабуть, він відчуває наш запах. І, гадаю, слух у нього такий самий гострий, як у ельфів. Думаю, він щось почув — можливо, наші голоси. Ми зчинили добрячий гамір, повертаючись сюди, і надто голосно балакали ще хвилю тому.

— Ну, мені цей Ґолум уже остогид, — сказав Сем. — Він занадто часто нипає поблизу, тож я збираюся перекинутися з ним кількома словами, якщо матиму нагоду. Хай там як, але ми нізащо не повинні дати йому втекти цього разу.

Насунувши сірого каптура майже на саме обличчя, він крадькома поповз до кручі.

— Обережно! — шепнув йому в спину Фродо.

— Не злякай його! Він значно небезпечніший, аніж здається.

Чорна повзуча постать здолала вже три чверті шляху донизу й була менш як за вісімдесят п'ядей од підніжжя кручі. Причаївшись у тіні великого валуна, непорушні, як статуї, гобіти стежили за нею. Здавалося, дивне створіння натрапило на важкопрохідну ділянку скелі чи його щось стривожило. Вони чули, як істота принюхується, а інколи її хрипкий віддих звучав, як проклін. Ґолум підняв голову, і гобітам привиділося, що він сплюнув. Потім поповз далі, й ось вони вже почули його скрипучий і з підсвистом голос.

— Ах, ссс! Ссспокійніше, мій безцінний! Тихіше, не ссспіши. Нам не ссслід ризикувати ссобою, не ссслід, авжеж, безцінний? Ні, безцінний — ґолум! — Ґолум знову підвів голову, зиркнув на місяць і хутко заплющив очі.

— Пассскудне, пассскудне боязке світло, воно... ссс... стежить за нами, безцінний... сліпить нам очі.

Він спустився ще нижче, і його сичання стало чутно ще різкіше та виразніше.

— Де ж цссе він, де цссе він, мій Безцінний, мій Безцінний? Він наш, таки наш, і ми його хочемо. Злодії, злодії, мерзенні злодюжки. Де це вони з моїм Безцінним? Щоб їх ссскрутило! Ми ненавидимо їх!

— По-моєму, він не знає, де ми, еге ж? — прошепотів Сем. — А що то за такий Безцінний? Невже він говорить про...

— Цить! — видихнув Фродо. — Він підбирається до нас надто близько і може почути шепіт.

І справді, Ґолум раптом знову завмер, його велика голова на сухорлявій шиї гойдалася з боку в бік, наче він прислухався. Його тьмяні очі були ледь розплющені. Сем стримався, хоч у нього посмикувалися пальці. Гобітові очі, сповнені люті й огиди, були прикуті до тієї жалюгідної істоти, котра почала просуватися далі, шепочучи та сичачи сама до себе.

Аж ось Ґолум опинився не більш як за двадцять п'ядей од землі, просто над головами двох друзів. У тому місці круча була геть прямовисна, бо нижче її каміння трохи підточила негода, і навіть Ґолум не зміг знайти там жодної зачіпки. Спробував викрутитися так, аби спуститись уперед ногами, та з пронизливим свистом