Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Усі троє сіли відпочити біля підніжжя скелястої стіни рову. У цьому місці вона була заввишки з рославого чоловіка, проте й не вища, а при основі були пласкі та сухі камінні виступи; біля протилежного боку рову в канаві бігла вода. Фродо і Сем умостилися на одному з уступів, давши відпочити спинам. Ґолум хлюпався та копирсався в потічку.

— Нам треба бодай трохи попоїсти, — озвався Фродо. — Ти голодний, Смеаґоле? Особливо нам ділитися нічим, однак дамо тобі, скільки зможемо.

При слові голодний у тьмяних Смеаґолових очах спалахнули зеленаві вогники, а самі очі ніби ще виразніше виступили на його тонкому хворобливому обличчі. На мить він знов узявся поводитися по-ґолумівськи.

— Ми зззголодніли, так, ми зззголодніли, безцінний, — белькотів він. — Що це там вони їдять? У них є сссмачнюня рибка?

І його язик вивалився з-поміж гострих жовтих зубів, облизуючи безбарвні губи.

— Ні, риби ми не маємо, — сказав Фродо. — Залишилося тільки це, — він підняв руку з коржем лембаса, — і вода, якщо тутешню воду можна пити.

— Так, так, гарнесссенька вода, — відказав Ґолум. — Пийте, пийте, доки можна! Та що ж таке вони мають, безцінний? Воно хруссстке? Воно сссмачненьке?

Фродо відламав шматок коржа і подав його Ґолумові на листку-обгортці. Той понюхав листок, і обличчя його перемінилось — аж пересмикнулося від огиди, й на ньому проступила давня злоба.

— Смеаґол нюхом чує! — сказав він. — Листки з ельфійського краю, тьху! Вони смердять. Він лазив по тих деревах і потому довго не міг змити той запах зі своїх рук, із моїх славних рученят.

Відкинувши листок, він узяв крихту лембаса і пожував її. Потому сплюнув, бо його здушив кашель.

— Ах! Ні! — пробелькотів він. — Ви намагалися задушити бідного Смеаґола. Порох і попіл, він не може цього їсти. Він повинен голодувати. Проте Смеаґолові байдуже. Славні гобіти! Смеаґол пообіцяв. Він голодуватиме. Він не може їсти гобітську їжу. Бідолашний Смеаґол!

— Вибач, — сказав Фродо, — та боюся, що нічим не можу тобі зарадити. Думаю, ця їжа пішла би тобі на користь, якби ти її спожив. Але, здається, ти не можеш навіть скуштувати її, принаймні поки що.

Гобіти мовчки жували свій лембас. Сем подумав, що тепер він чомусь смакує значно краще, ніж кілька днів тому: Ґолумова поведінка змусила Сема знову полюбити ельфійський харч. Утім гобіт почувався незатишно. Ґолум стежив за кожною крихтою, яка потрапляла з гобітських рук до рота, і нагадував пса, що очікує свого кусня біля обіднього столу. Вочевидь, лише коли друзі доїли і приготувалися відпочити, їхній провідник переконався, що від нього не приховують жодних їстівних смаколиків. Тоді він одійшов на кілька кроків, сів і трішки порюмсав.

— Послухай! — прошепотів Сем до Фродо, проте не надто тихо, бо йому насправді було байдуже, почує його Ґолум чи ні. — Нам треба якось поспати, але не двом одночасно, доки поблизу цей голодний негідник. Чхати я хотів на його обіцянки. Смеаґол чи Ґолум — ручуся, він однаково не змінить своїх звичок аж так швидко. Ти засинай, пане Фродо, а я гукну тебе, коли вже геть не зможу розтулити повіки. Спатимемо по черзі, як завжди, доки він не зв'язаний.

— Напевно, ти правий, Семе, — вголос відказав Фродо. — У ньому щось таки змінилося, та що і як глибоко — цього я не знаю. Хоча, якщо відверто, ледве чи нам варто боятися Ґолума, принаймні зараз. Але ти все одно можеш чатувати, коли хочеш. Дай мені поспати дві години — не більше, а тоді розбуди.

Фродо був такий утомлений, що голова його впала на груди, й він заснув, щойно вимовивши останнє слово. Ґолума, здається, теж уже нічого не лякало. Він скрутився калачиком і затих, заснувши швидко та безтурботно. Чути було, як його віддих зі свистом прослизає між стиснутими зубами, та сам він лежав нерухомо, ніби камінь. По якомусь часі, боячись і собі заснути й наслухаючи дихання двох своїх супутників, Сем підвівся і легенько штурхнув Ґолума. Той розкинув руки і смикнувся, та потому знову завмер. Гобіт нахилився і сказав ррриба, — просто йому в вухо, проте Ґолум ніяк на це не відреагував, не змінився навіть ритм його дихання.

Сем почухав голову.

— Мабуть, і справді спить, — пробурмотів. — І якби я був такий, як Ґолум, то вже ніколи не прокинувся би.

Семові ледве вдалося вгамувати подальший плин своїх думок про меч і про мотузку, що самі собою зринули в його голові. Тоді він пішов і сів поруч зі своїм господарем.

*

Коли він прокинувся, небо над ним було тьмяне, до того ж не світліше, а темніше, ніж під час сніданку. Сем зірвався на рівні. Насамперед тому, що почувався бадьорим і голодним, гобіт раптом збагнув, що проспав цілий день — щонайменше дев'ять годин. Фродо теж усе ще міцно спав поруч. Ґолума не було видно. Лаючи себе найгіршими словами з багатої виховної словникової скарбнички Батечка, які тільки спадали йому на гадку, Сем з'ясував, що його пан мав рацію: боятися їм, принаймні зараз, справді було нічого. Хай там як, але вони обоє були і живі, й вільні.

— Бідна потвора! — майже розкаявся Сем. — Цікаво, куди він тепер подався?

— Не далеко, не далеко! — проказав голос згори.

Сем звів погляд і побачив обриси великої голови та вух Ґолума на тлі вечірнього неба.

— Ну, і що ти там робиш? — скрикнув гобіт, бо, щойно він його угледів, знову став підозріливий.

— Смеаґол голодний, — відповів Ґолум. — Скоро повернеться.

— Вертайся негайно! — гукнув Сем. — Егей! Повертайся!

Але Ґолум зникнув.

Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі.

— Привіт! — сказав він. — Щось не так? Котра година?

— Хіба я знаю? — відповів Сем. — Здається, сонце вже сіло. А той утік. Сказав, що голодний.

— Не хвилюйся, — відказав Фродо. — На те нема ради. Він повернеться, от побачиш. Обіцянка ще зв'язуватиме його певний час. Ґолум нізащо не покине свого Безцінного.

Фродо звеселився сам і втішив Сема, коли дізнався, що вони міцно проспали кілька годин поспіль поруч із Ґолумом — до того ж, зі страшенно голодним і вільним Ґолумом.

—