Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— До речі, про їжу, — озвався Сем. — Скільки часу ми витратимо на це наше завдання? А коли з ним закінчимо, то що робитимемо далі? Цей дорожній харч якимось дивом здатен тримати тебе на ногах, але шлунку від нього, скажімо так, не надто весело, принаймні моєму — при всій повазі до тих, хто спік лембас. Їсти треба щодня, а його аж ніяк не більшає. Тож харчів нам вистачить, гадаю, ще десь тижнів на три, та й то, прошу зауважити, якщо ми затягнемо паски і нечасто даватимемо роботу зубам. Досі ми надто легковажили.
— Не знаю, скільки часу нам піде на те, щоби... закінчити, — сказав Фродо. — Ми страхітливо довго блукали в тих горах. Але, Семе Груничу, любий мій гобіте... Ні, не так: Семе, найдорожчий мій гобіте, найвірніший друже, я переконаний, що нам ледве чи варто перейматися тим, що буде опісля. Виконати завдання, як ти зволив висловитися, — хіба ми колись сподівалися на щось більше? А якщо й виконаємо — хтозна, що з того вийде? Якщо Єдиний упаде у Вогонь, а ми будемо поблизу... І я запитую тебе, Семе, невже нам колись знову знадобиться хліб? Гадаю, ні. Ми повинні лише дати стільки сили нашим кінцівкам, аби вони донесли нас до Судної Гори, — це все, що ми спроможні зробити. Проте я вже починаю думати, що навіть таке простеньке завдання понад мої сили.
Сем лише мовчки кивав у відповідь. Потому взяв руку свого пана, схилився над нею і, хоча й не поцілував, омив її слізьми. Тоді відвернувся, втер носа рукавом, підвівся й узявся походжати колами, намагаючись щось собі насвистувати, а між тими спробами приказував:
— Де ж та триклята потвора?
Це було незадовго до того, як повернувся Ґолум. Одначе він підкрався так тихо, що гобіти нічого не почули, доки той зненацька вигулькнув перед ними. Його лице та пальці були вимащені чорним багном. Він іще жував і пускав слину. Що саме він жував — того гобіти не питали, бо гидували навіть думати про те.
«Черви, жуки чи ще якісь слизні зі земляних нір, — подумав Сем. — Брр! Огидна істота, бідолашний виродок!»
А Ґолум не випустив і пари з уст, доки добряче напився й умився в потічку. Тоді підійшов до гобітів, облизуючи губи.
— Так уже ліпше, — сказав він. — Ми вже відпочили? Готові йти далі? Славні гобіти, вони прекрасно поспали. Тепер вірите Смеаґолові? Дуже, дуже добре.
Наступний етап їхніх мандрів майже нічим не відрізнявся від попереднього. Що далі вони йшли, то мілів і мілів рів, а схили його ставали дедалі пологішими. Дно теж змінювалося: каміння меншало, зате більшало рівного ґрунту. Невдовзі кручі стали звичайними берегами. Рів почав звиватись і петляти. Ніч добігала кінця, та місяць і зорі затягнуло хмарами, тож мандрівники дізналися про наближення світанку лише завдяки тьмяному сірому світлу, що розливалося навкруги.
У холодну досвітню годину подорожні дійшли до кінця водного русла. Береги його перетворилися на зарослі мохом горбики. Потік клекотав і, перескочивши через останній виступ вивітреної кам'яної породи, впадав у буре баговиння, що поглинало його. Сухий очерет шипів і перешіптувався, хоча вітру не було.
На дальньому краї рівнини перед мандрівниками, поступово розпливаючись у напівтемряву на півдні та на сході, простяглися широкі твані й озера. Туман струменів і клубочився понад темними і лункими водоймами. Їхній задушливий сморід висів у застиглому повітрі. Удалині, майже рівно на півдні, бовваніли мордорські гори, нагадуючи чорну щоглу з пошматованими хмарами на ній, і та щогла пливла над небезпечним оповитим імлою морем.
Тепер гобіти цілком залежали від Ґолума. Вони не відали й у тому непевному світлі не могли навіть здогадатися, що насправді були тільки на кордонах північних боліт, найбільш розлогі з яких лежали на південь від них. Вони могли би, якби хоч трохи знали ці землі, спробувати затриматись і відстежити своє просування у зворотному напрямку, а згодом, повернувши на схід, твердими шляхами дістатися до голої рівнини Даґорладу — поля, де колись уже відбулася битва перед брамами Мордору. Проте ця дорога ледве чи додала би їм надії. На тій кам'янистій рівнині не було жодного сховку, натомість там проходили основні шляхи орків і солдатів Ворога. Тож навіть лорієнські плащі не захистили би малих подорожніх.
— Куди ми тепер рухатимемося, Смеаґоле? — запитав Фродо. — Невже нам доведеться пробиратися через ці смердючі твані?
— Не доведеться, зовсім не доведеться, — відказав Ґолум. — Якщо гобіти не поспішають дійти до темних гір і побачити Його. Трохи назад, трохи в обхід, — його кістлява рука махнула кудись на північний схід, — і ви можете дістатися твердими, холодними дорогами до самих брам Його країни. Чимало її мешканців чекатиме там на гостей, радіючи з нагоди відпровадити їх просто до Нього. О, так. Його Око постійно стежить за тим шляхом. Колись давно воно впіймало там Смеаґола, — Ґолум здригнувся. — Та відтоді Смеаґол знайшов застосування своїм очам, так, так: я скористався своїми очима, і ногами, і носом відтоді. Я знаю інші шляхи. Важчі, не такі прямі, зате ліпші, якщо ми не хочемо, щоби Він нас бачив. Ідіть за Смеаґолом! Він проведе вас через болота і через тумани, славні, густі тумани. Ідіть за Смеаґолом дуже обережно — і пройдете довго, дуже й дуже довго, перш ніж Він упіймає вас, так... мабуть.
Уже геть розвиднілося, настав безвітряний і понурий ранок, болотяний сморід лежав важкими валами. Жоден промінь не протинав нависле понад тванню захмарене небо, і Ґолум наполягав, аби негайно продовжити подорож. Тому після короткого відпочинку вони знову рушили в путь і невдовзі заблукали в мовчазному тінявому світі, не видному з жодної довколишньої землі: ні з пагорбів, звідки мандрівники нещодавно спустилися, ні з гір, куди прямували. Вони спроквола йшли ланцюжком: Ґолум, Сем, Фродо.
З-поміж усіх трьох Фродо, здавалося, був найбільш утомлений і, хоча рухалися вони повільно, часто відставав. Незабаром гобіти виявили, що те, що вони сприйняли за одне величезне болото, було насправді нескінченним плетивом ставків, грузьких калабань і звивистих,